Чтение онлайн

Леся не знала, як їй повестися в цій несподіваній ситуації. Адже Петро закоханий у неї, і він їй трохи подобався. Тільки ж не буде вона розповідати про появу бандерівця і про його зустріч з матір'ю. Не хотілось й ображати Петра, бо, може, це їхня остання зустріч, остання розмова.

— Так ви переходьте до нас, — наполягав Петро, — не пожалкуєте. І Прип'ять близько, і ліс під боком. Я вас можу сьогодні й перевезти.

Дівчина мовчки йшла поряд, злякано думала, що їх чекає завтра.

Хлопець зупинився, хотів узяти дівчину за руку і не відважився. Тільки дивився на Лесю карими очима, ніби хотів її запам'ятати на все життя.

— Послухай, Лесю, — заговорив далі, — мушу тобі сказати. Я скоро піду в партизани! Про все вже домовлено. Я люблю тебе! Розумієш, люблю! І хіба я винен, що покохав тебе і не можу жити… Кожен день приходжу на берег Прип'яті, щоб хоч здалеку побачити тебе, поглянути, як ходиш з тим есесівцем! — Петро передихнув, сказав з болем у голосі: — Як ти можеш? Він же зрадник! Він же каратель! Ні, гірше, ніж каратель! Він палив Дібровне, убив двох партизан! Він…

— Це неправда! — мимоволі вихопилося в дівчини.

— Правда! — перебив Петро. — Мені розповідали очевидці. Партизан, що вартували біля льоху, знайшли з розтрощеними головами. Все це робота Берегового! Схаменися, Лесю, поки є час! Ти наче осліпла й оглухла, нічого не бачиш, нічого не чуєш!

Хлопець узяв Лесю за руку, Леся пробувала вирватися — і нічого не могла вдіяти.

— Пусти! — промовила, — боляче!

— Скажи мені, Лесю, — допитувався Петро, не чуючи її слів, — будеш дружити зі мною?

— Що я тобі можу обіцяти? — розгублено сказала дівчина. — Пусти мене!

Очі Петра недобре блиснули:

— Чи ти, може, Юрка кохаєш? Так скоро йому каюк буде! Присуд винесено, і вирок теж буде виконано.

— Який вирок? Про що ти говориш? Чого ти до Юрка причепився? — злякано, одним подихом, вигукнула дівчина.

— Кінець твоєму Юрку, — злорадно відповів Петро, все ще тримаючи її за руку.

Леся нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. Не буде ж вона розповідати, що Юрко партизанський розвідник і виконує доручення лейтенанта Вершини. І не по своїй волі носить ворожу форму.

У цей час на стежці з'явився Юрко. Він ще зранку пішов до Гончара допомогти попиляти дрова. Юрко прийшов додому, почув від Галини Іванівни новину і побіг доганяти Лесю. Несподівано хлопець побачив на стежці Лесю й Петра. Той тримав її за руку, щось говорив, а дівчина стояла і слухала. Юрко аж очима кліпнув, думав — привиділося. Як же це так?

Хлопець поволі йшов стежкою і гарячково вирішував, що йому робити. Можна повернутися й піти додому, хай собі Леся бесідує з Петром. А можна мовчки пройти повз них, минути подвір'я діда Захарка і вулицею повернутися до своєї хати.

Отак він і зробить, бо ще подумають, що злякався. Пора йому кінчати дружбу з Лесею. Це навіть добре, що зустрів їх.

Юрко хотів пройти по стежці, але Петро заступив йому дорогу:

— Є розмова!

— Що тобі треба?

— Дещо вияснити. От Леся, — Петро все ще тримав дівчину за руку, — сумнівається, чи палив ти Дібровне, чи просто поїхав туди в гості? Убив ти там двох партизан чи я вигадую? І чи вирятував ти есесівців, чи люди даремно на тебе намовляють? Хай дівчина почує, може, вона хоч трохи прозріє!

— Хіба ти піп, — глумливо запитав Юрко, — що я мушу сповідатися перед тобою? За свої вчинки я й відповідатиму!

— І відповіси! Можеш готуватися до сповіді.

— Це вже моє діло, що маю робити, а ти не чіпляйся і не стій поперек дороги! Набридли мені твої прискіпування.

— Іди, іди, жовторотий фольксдойч!

Юрко пройшов мимо Петра та Лесі, немовби й не бачив їх.

— Юрку! — раптом гукнула Леся. — Ти куди? Не лишай мене тут! Я до діда Захарка йшла, а Петро схопив мене за руку і тримає, допитується, чи хочу я з ним дружити. Скажи йому, хай до мене більше не чіпляється…

Юрко, зачувши, ці Лесині слова, вернувся, став навпроти Петра, мовив рішуче:

— Відпусти Лесю! Чого чіпляєшся до дівчини? Солодовник аж побілів від тих слів, ще міцніше стис Лесину руку, зневажливо відповів:

— Не ставай на моєму шляху, бо урветься мій терпець і одержиш по заслузі! А мені б не хотілося об таке гиддя, як ти, бруднити руки.

— Я сказав: відпусти Лесю! — уже сердитіше сказав Юрко. — І більше не приставай до дівчини! Їй твої залицяння не потрібні!

Петро ледве стримувався, щоб не кинутися на Юрка, обпікав його розлюченим поглядом.

— Ти думаєш, Леся з тобою хоче дружити? — видушив із себе. — Фашистський прихвостень! Зрадник!

Юрко зміряв суперника презирливим поглядом і рівним, спокійним голосом, так, як завжди розмовляє лейтенант Вершина, звернувся до дівчини:

— Скажи, Лесю, з ким ти хочеш дружити? Зі мною чи з ним? Як скажеш, так і буде!

Петро розгубився, не сподівався на таке. Стояв напружений, як струна, чекав Лесиної відповіді.

Дівчина мовчала. Нарешті підвела голову, рішуче сказала Солодовнику:

— Пусти руку! Чуєш! Ніколи я не буду з тобою дружити… І не чіпай більше мене, не чіпай!

Петро відпустив Лесю, поволі підійшов до Юрка, сказав:

— Сьогодні на твоє вийшло! Та нічого, скоро своє одержиш! А тепер отримуй аванс! — вдарив Юрка в обличчя.

Юрко миттю пригадав прийоми, яким колись навчив його тато, відскочив убік, замахнувся правою — і наніс Петрові удар лівою рукою. Той не втримався на ногах, упав на землю.

— Дістав здачі?! — сердито вигукнув Юрко. — Залицяльник нещасний!

Петро поволі встав із землі і сказав хрипло:

— Я тобі цього ніколи не забуду!

— Іди! Йди! — пригрозив Юрко. — Бо зараз ще добавлю! Потім підійшов до Лесі: — Так що там трапилося?

— Біда, Юрку! Маму впізнав бандерівець! Тепер ми пропали!

— Маєр допоможе, — заспокоїв Юрко дівчину, хоча сам сумнівався в цьому.

— А як не допоможе? Нас розстріляють!

— Треба з матір'ю порадитися, вона щось придумає. Погано, що там Підошва замішаний, той зразу доповість в СД.

— Що ж тут придумати? — мовила розгублено Леся. — Мама послала мене до діда Захарка, щоб він нас сховав у своєму льоху. А тут Петро пристав…