Чтение онлайн

Юрко мовчав. Несподівана новина впала на нього, як грім з ясного неба. Треба ж трапитися такій зустрічі. Привіз бандерівець своїх бойовиків у школу Маєра і зустрів дружину начальника застави. Донесе. Тут і Маєр може не допомогти. Це б із Святим порадитись… І повідомити, що прибули учні до школи «Вольф».

Повернулися додому, коли почало вечоріти. Мати побачила Юрка, сказала занепокоєно:

— Бандерівець таки впізнав Галину Іванівну. Почав мене допитувати, звідки я знаю дружину начальника застави, чекіста. Так я відповіла, що це біженка, прибилася до нашого села, живе тут з двома дітьми. Бандерівець наказав начальнику поліції завтра арештувати родину чекіста і спровадити її в жандармерію. А мене попередив, що я за цих біженців відповідаю головою. Треба нам щось робити, порадитися. Зараз я подою корову і ми поговоримо.

Мати намагалася не хвилюватися, підбадьорливо посміхалася до Лесі. Вона швидко подоїла корову, процідила молоко, поставила глечики на лаві, прикрила їх шматочками білого полотна. Поналивала парного молока Саньку та Женьці, посадила вечеряти. У Галини Іванівни розболілося серце, і вона прилягла на ліжко. Ніяк не могла отямитися після цієї несподіваної зустрічі з бандерівцями. Потім кивнула Юрку та дівчині, щоб вийшли з нею на подвір'я.

— Ходімте до річки, там поговоримо. Не треба, щоб нашу розмову чула Галина Іванівна. І при дітях не хочу говорити, бува, щось почують… Раз поліцай упізнав Галину Іванівну, значить — добра не жди. І Підошва нам все пригадає, він ніяк не може заспокоїтися, що нам пощастило врятувати дівчат від розстрілу. Тепер цей змій і на нас відіграється.

— Так що ж робити? — захвилювався Юрко. — Треба тікати з села, поки ще є час. Я побіжу і пораджуся з Павлом Павловичем.

— Думаю, що тікати не варто, — заперечила мати. — Треба знищити бандерівця й Підошву, а разом з ними прикінчити й нового начальника поліції. Вони вже були напідпитку. Ледве на ногах трималися. Це нас і врятувало. А я їм ще дала сулію спирту. Хай понапиваються до нестями. Ось тут їх і треба буде прикінчити. Іншого виходу я не бачу. І діяти треба зараз… Негайно!

— Так я побіг до Павли Павловича, — заспішив Юрко.

— Я теж піду з тобою, — вихопилася Леся.

— Лишайся дома, — не дозволила мати, — один Юрко хутчій справиться, і не так в очі людям кинеться його прихід до Славка.

Юрко берегом Прип'яті побіг до Олефіренків. Тільки даремно поспішав. Дома Святого не було.

— Як пішов уранці, — розвів руками Славко, — то й не з'являвся. Він і минулої ночі дома не ночував.

Славко запросив Юрка до хати, але той відмовився, сказав, що треба скоріше повертатися додому. На вулиці Юрко ніяк не міг збагнути, як же він мусить діяти далі, що ж повинен тепер робити? Треба рятувати Лесю та її родину, а для цього необхідно знищити ворогів. Але як же їх знищити, до кого кинутися за допомогою? Може, податися до шевця, запитати, чи нема, бува, в нього лейтенанта. Чи краще бігти до Гончара? Чи піти в підземелля до розвідників, попросити їхньої допомоги? «До шевця, — міркував Юрко, — йти не варто. Навряд, щоб там він міг зустріти лейтенанта Вершину. І в підземелля не можна потикатися. По селу пішов поголос, що в старих каменоломнях переховуються партизани, і поліцаї суворо заборонили людям підходити до кам'яних лабіринтів. І наказ лейтенанта не можна порушувати. Ні, про допомогу розвідників не доводиться навіть думати».

Хлопець нерішуче зупинився. Відчув себе якимось безпорадним і безпомічним. Треба щось робити, діяти, а як повестися в цій несподіваній ситуації, Юрко не знав. Доводиться хоч самому йти та нищити тих поліцаїв. Є в Юрка схований у старому дуплі німецький автомат; є й патрони до нього. Але зброю треба почистити, і стріляти з автомата Юрко не дуже вміє. Минулого літа, як знайшли в лісі три трофейних автомати, Гончар стріляв з цієї зброї. Дав постріляти Юрку та Вовці. Ото і вся наука. «Ні, — прийшов до висновку хлопець, — сам він з поліцаями не справиться, не зуміє порішити трьох чи чотирьох запроданців. Треба шукати надійних помічників».

І тут Юрко згадав про Свічку. Дивно, що він зразу не побіг до лісника. Свічка зуміє допомогти, тільки б він був дома. Хто-хто, а лісник — людина надійна і кмітлива.

Пощастило Юрку. Зустрів Свічку на півдорозі до лісникової хати. Той їхав на возі, запряженому парою ситих коней. Побачивши хлопця, лісник притримав коней, пильно поглянув на Юрка, запитав:

— Що там у тебе?

Юрко почав розповідати про недавню пригоду, розказав, що не застав Павла Павловича дома і тепер взагалі не знає, як йому бути.

— Діла, — заклопотано протягнув Свічка, — тут і справді без попа не обійдешся! Але що ж будемо робити, коли нема звідки чекати помочі? Так, кажеш, вони зараз у Підошви бенкетують?

— У Підошви, — підтвердив Юрко.

— Доведеться вертатися додому, — вирішив Свічка, — а я оце зібрався на луг за сіном, ходив до коменданта, взяв перепустку. Доведеться тепер поїхати іншим разом. Сідай, — наказав він Юрку, — поїдеш до мене, а там разом поміркуємо. Загадав ти, хлопче, загадку, а часу на її розгадування обмаль.

Коли під'їхали до Свіччиного подвір'я, почало сутеніти. Лісник розпріг коней, завів їх до повітки, закотив під дощаний навіс воза.

— Доведеться нам рушати на цю операцію, — звернувся Свічка до Юрка, — удвох. Зараз і розпочнемо підготовку.

Лісник виніс з комори здоровенний кусень м'яса і, старанно загорнувши його в дірявий мішок, заходився оперізувати тонкою вірьовкою.

— Підошвиному вовкодаву, — пояснив Свічка, — подарунок, бо інакше не пропустить.

У лісі швидко сутеніло. Над Прип'яттю піднявся білий туман, виповз на берег, повис над густими очеретами.

— Час! — сказав Свічка. — Будемо рушати. Тільки дещо прихопимо з собою.

Лісник зайшов у повітку, дістав із схованки німецький автомат, накинув на груди. Постояв, подумав, дістав з полиці важкий молоток, засунув за широкий пасок. Потім пішов у хатину і виніс важку каністру, подав Юрку:

— Тримай! Допоможеш донести, бо самому важко буде. Прихопив Свічка і кусень м'яса, густо обплутаний вірьовкою.

Берегом Прип'яті, через густі верболози рушили туди, де під тьмяним місячним сяйвом блискотіла цинкова бляха на Підошвиному будинку. Підійшли до невисокого паркану. Під повіткою брязнув ланцюгом пес, загрозливо загарчав. Свічка швидко кинув помережаний вірьовкою шмат м'яса до ніг вовкодава. Той ще загрозливіше загарчав і чорною блискавкою накинувся на несподіваний подарунок.

— За мною! — прошепотів Свічка, притримуючи автомат. — Подивимося, що роблять поліцаї.

Швидко перелізли паркан і тихо підійшли до розчиненого вікна. У хаті чулися приглушені голоси. На столі, заставленому тарілками та пляшками, яскраво горіла пузата гасова лампа з округлим зеленим абажуром. На лаві лежав німецький автомат, біля припічка виднілося три карабіни. За столом сидів Підошва, поряд плечистий чоловік з широким плескатим обличчям, з довгими обвислими вусами, в чорному поліцейському мундирі. На покуті, поклавши голову на руки, спав поліцай. Ще один нерухомо лежав на підлозі.

Чорноусий піднявся з-за столу, розправив плечі:

— Ляжемо спати в повітці, — проказав він, — бо в хаті жарко.

— Можна і в повітці, пане полковнику, — згодився Підошва. — А хлопці хай тут лишаються!

Свічка нечутно кинувся до ґанку, причаївся за старим берестом, затис у руці замашний молоток. Рипнули двері, на ґанок вийшов Підошва, позіхнув, поволі зійшов зі східців. І тут же упав на землю, оглушений страшним ударом. Лісник відтягнув Підошву від ґанку, зайшов у сіни, чекав чорновусого. Знову пролунав глухий удар, важко впало на долівку тіло бандерівця. Свічка зайшов у хату, побув там пару хвилин, вибіг на подвір'я, наказав Юркові: