Чтение онлайн

— А може, й так, — погодився Пампушка, — правду ти говориш. Он який парк біля палацу. Дуби-богатирі. Хто посадив його? Мій прапрадід — Свирид Пампушка. І дід у пана сорок років садівником був, і ставок копав. Наше воно все, людською працею створене. Тільки багато лиха зазнав народ від того палацу. І брата мого спаскудили пани, до легкого хліба привчили. Збував мій брат пану фальшиві гроші, поки й власної голови позбувся.

— Так, може, то вигадка, — заперечив Юрко. — Де б пан міг узяти фальшиві гроші? Не міг же він їх сам друкувати?

— Вигадка, вигадка! — сердито перебив Пампушка. — Яка ж вигадка, коли в мене лежить у коморі лантух фальшивих грошей.

— І де ж ті гроші?

— Так я ж кажучу коморі, як пацюки ще не з'їли.

— То ви їх, Тимофію Пилиповичу, віддайте мені, а я вам солі принесу.

— Навіщо тобі ті гроші?

— Мені вони ні до чого, а один німець збирає старі гроші для колекції. Дає за них сіль, борошно, цукор.

— Хай німець дасть фунтів десять солі, — озвався Пампушка, — так я йому клунок тих грошей до самої комендатури віднесу, дарма, що в мене одна рука. Уже місяць, як сидимо без солі.

— Так ви дайте мішок грошей, а я виторгую в німця солі. Мішок на мішок.

— Жартуєш? — недовірливо запитав Пампушка.

— Ні, — серйозно відказав Юрко. — Солі в німців вистачає. Вони на залізничному переїзді Сухиничі склад із сіллю захопили. Її там повно було.

— І то правда, — погодився Пампушка, — було добро, як кажуть, наше, а тепер, пане, стало ваше!

— Чи не лишився у вас, Тимофію Пилиповичу, альбом з фотографіями панів та їх маєтку? — запитав Юрко. — Про той альбом недавно мати розповідала й сказала, що там зображено дивовижні світлиці, людей в чудернацькому одязі. Є там і портрет пана Хоткевича, отого, що Білу вежу будував.

— І альбом лишився, — нехотя відповів Пампушка, — поцупив його брат у пана, як той дралалапав за границю. Я б його спалив, щоб очі не муляв, але є там знімки брата і старшої сестри моєї, Ганни. Так тобі зараз ті гроші показати?

— Покажіть. Сіль я завтра привезу. І альбом покажіть. Дуже мені кортить поглянути на ті знімки.

— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Пампушка. — Жирували пани на нашому убозтві, вигадували всілякі забавки, бо не знали, до чого руки прикласти. Дівчат збирали, веліли танцювати, потішати своїх гостей. А мужика в шинках оковитою споювали, щоб скоріше богу душу віддав та нічого не міг збагнути, що воно коїться на білому світі.

Господар завів Юрка та Лесю в простору комору, кивнув головою на темний засік:

— Отам мішок з грішми. Пудів чотири затягне. За ним треба підводою приїхати. А це — картини.

Під стіною стояли запилені картини. На одній з них було зображено Венеру Мілоську — її обличчя ледь проглядало через товстий шар куряви.

Пампушка дістав з порожньої діжки величезний альбом, подав Юркові:

— Тут усе панське кодло.

Юрко взяв альбом, хотів вийти з комори. Пампушка підійшов до картин, струсив з них пилюгу, спитав:

— Може, той дурний німець за ці картини мені матерії на штани дасть?

— Німця лише гроші цікавлять, — одказав Юрко. — А альбом я візьму додому. Дозволяєте?

— Бери. І приїзди завтра за грошима та прихопи хоч трохи солі.

Дома Юрко з Лесею заходилися розглядати альбом. На першій сторінці — знімок палацу. На середній найвищій башті вітер розвіває широке полотнище прапора. На наступному знімку — простора зала з портретами панів Хоткевичів. Ще далі кам'яні світлиці. На їх стінах намальовані постаті дівчини та парубків у барвистому іноземному вбранні.

— Що це за зала? — запитала Леся.

— Не знаю. У палаці такого приміщення немає.

— Так це ж, мабуть, підземелля, — догадалася дівчина.

Хлопець перегорнув ще одну сторінку альбома, і на великій, майстерно зробленій фотографії вони побачили розкішні тарелі, келихи, вази. Мабуть, виготовлені з золота, бо навіть на знімку вони яскраво блискотіли, освітлені величезною кришталевою люстрою.

Юрко перегорнув ще одну сторінку і показав Лесі фото молодої дівчини:

— Впізнаєш?

— Та це ж Червона красуня. І пан Хоткевич з гайдуками. На ній вінок з волошками, все так, як розповідав дід Матвій. Виходить, і справді є портрет Червоної красуні в глибокому підземеллі.

— Звісно, є, — впевнено мовив Юрко.

— Ти так кажеш, ніби сам був у підземеллі і бачив Червону красуню.

— Так, я дійсно був у підземеллі, — признався Юрко, — і бачив оцю кам'яну світлицю.

На наступних знімках було зображено зброю: рушниці, шаблі, пістолі. Під кам'яними стінами стояли металеві панцирі в круглих шоломах з вузькими прорізами для очей.

На останній сторінці альбома — знімок напівзотлілого кістяка, розіп'ятого на стіні. Під ним череп з темними очними впадинами.

— Тимофій Кушнір, — мовив Юрко, — отой повстанець, що на портреті в учителя, а Червона красуня — його наречена.

— Страшно! — прошепотіла Леся. — Правду казав Пампушка, що треба було б цей палац пустити за димом, щоб і сліду від нього не лишилося.

— Ні, Лесю, палац потрібен, — заперечив Юрко. — Це народне добро.

Уранці Юрко запріг Гнідка й поїхав разом з Лесею до Пампушки. Відвіз йому мішок солі та торбу білого борошна. І сіль, і борошно привіз водій Маєра, щоб Юрко міг вимінювати на них фальшиві фунти стерлінгів.

Задоволений Пампушка допоміг Юркові покласти мішок з грішми на воза, прошепотів таємниче:

— Є в мене на прикметі одне діло. Думаю, що й там грошики Федір залишив. Так що скажи тому німцю хай ще припасе сіль та борошно.

Юрко старанно прикрив лантух з фальшивими фунтами стерлінгів рядниною. Пощастило йому на знахідки. І найбільша знахідка — портрет його прадіда, з рамою, поцяцькованою мідними блискітками. Там обов'язково мусить бути тайник. У Юрка аж руки свербіли від нетерплячки, так йому хочеться перевірити. Якщо є тайник — то в ньому щось обов'язково сховане. Але доведеться почекати тиждень-другий. Учитель не віддасть зараз портрет. Як він сказав — то вже так і буде.

До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни:

— У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл.

Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу.