Чтение онлайн

— Як?

— Дуже просто, — з болем у голосі мовив Юрко, — фольксдойчі певною мірою чужі для своїх, і ще більш далекі для місцевого населення.

— Ти маєш рацію, Юрген, — погодився Клейст, — дійсно, до всіх, хто народився і виріс в країні більшовиків, виявляється певна недовіра, і це зрозуміло. Але кожен фольксдойч, який вірою й правдою служить рейху, завоює повне довір'я фюрера.

— Я теж так думаю, гер Клейст, — відповів Юрко.

— Я говорив про тебе з полковником фон Маєром, — продовжував німець, — і він дав тобі блискучу характеристику. Задоволений Юргеном Бергом і комендант Штарк. Ти обов'язково будеш моїм провідником, коли я зможу поїхати на Бобровий острів.

— Спасибі, гер Клейст, я вам дуже й дуже вдячний.

Коли почало вечоріти, Юрко запросив Клейста до хати, пригостив його холодним пареним молоком з медом.

Нарешті повернулася з роботи мати. Побачила німця, привіталася, розгублено зиркнула на Юрка.

— Мамо, — озвався Юрко, — це гер Клейст, він мешкає в пана старости і хоче замовити вишиванку. Він післязавтра їде в Берлін, і вирішив привезти своїй родині подарунок.

Мати мовчки дістала з скрині купон вишитої сорочки, поклала її на стіл перед Клейстом. Той захоплено розглядав візерунок, задоволено кивав головою і кілька разів промовив:

— Гут! Гут! — Потім запитав: — Скільки коштує ця сорочка?

— Ми даруємо її вам, — шанобливо відповіла мати, — на добру згадку про перебування в нашій родині.

Клейст подякував, потім дістав гаманець і поклав на стіл десять марок.

Хлопець взяв у коморі банку меду і допоміг Клейсту віднести її разом з рибою до будинку Щупака. Німець подякував і пообіцяв, що тільки він повернеться з Німеччини — знову прийде ловити рибу.

Юрко берегом Прип'яті пішов до Святого. По дорозі обмірковував розмову з Клейстом. Фашисти без сумніву вирішили застосувати якусь нову зброю проти партизанів. Що це за зброя? Невже хочуть знищити навколо всю рослинність, як це вони вже зробили на Дорошевому острові?

Стурбувала його й недовіра Шредера. Невже цей фашист щось запідозрив? Проте підстав для особливого хвилювання немає. У чому може Шредер звинуватити фольксдойча Юргена Берга? Ніяких компрометуючих доказів він не може мати.

Святий уважно вислухав розповідь Юрка, похвалив за оперативність, порадив бути ще обережнішим.

…Уранці всі четверо прийшли на берег Прип'яті з великими кошиками. Леся прихопила з собою й Люкса.

Дівчата сіли в човен.

Вовка та Юрко пішли за веслами.

— На Круглику, — тихо розповідав Володя, — водолази Зброю із затоплених барж піднімають. Кумедні такі, як марсіяни, у своїх скафандрах.

— Звідки ти знаєш?

— Сам бачив. Покликав мене Гончар, щоб показав, де затоплена друга баржа, бо він на неї ніяк не міг натрапити. От я і показав. Тепер партизани матимуть вдосталь патронів. І гвинтівок там теж вистачить. Як Сиволап не старався, все одно боєприпаси до наших потрапили. — Далі Вовка ще більше стишив голос. — Тепер нова справа. Мені отой поранений артилерист, що в бабусі Соломонихи проживає, Ованесян, розповів про схованки в Стрілецькому лісі. Гранати там, кулемети і міномети закопані.

— І ти думаєш знайти ті схованки? — зиркнув на товариша Юрко.

— Так, ми з Ованесяном уже їздили туди, він і місце показав.

…Стрілецький ліс розкинувся на піщаному узвишші. Під ногами, ніби килим, лежала суха глиця.

Галинка перша вискочила з човна, гукнула:

— Беріть кошики — і за роботу!

Сосняк справді був усіяний білими грибами. Боровики росли всюди, особливо на прогрітих сонцем, щедро напоєних недавніми рясними і теплими дощами галявинах. Найбільше було маленьких боровичків, які, мабуть, тільки цієї ночі пробили вогку глицю і зачудовано дивилися на таємничий, дрімотний бір.

Швидко набрали повні кошики грибів. Дівчата заходилися їх перебирати.

— Ви перебирайте, — сказав Вовка, — а ми пройдемо в ліс, нам треба вирізати вудлища.

— Тільки не заходьте далеко! — гукнула Галинка. — Бо нам страшно одним лишатися! — А коли хлопці відійшли подалі, таємниче звернулася до Лесі: — Мені треба з тобою поговорити, тільки щоб усе лишилося між нами. Добре?

Леся не чекала такої розмови, нерозуміюче стенула плечима.

— Говори.

— Тільки між нами, — знову нагадала Галинка, — просив Петро Солодовник передати тобі…

— Можеш не передавати, — посуворішала Леся, — нема мені чого слухати. — І насторожено обвела поглядом ліс.

— Не бійся, — заспокійливо мовила Галинка, — тут нікого немає. І ти, Лесю, послухай, що я тобі скажу. Мої слова нічому не завадять, а може, й на користь підуть.

— Про що ти хочеш говорити?

— Не дружи з Юрком, — порадила їй Галинка.

— Чому?

— Погані вони люди, Берегові. І вам треба тікати від них. З ким ти дружиш? Сама поміркуй. Палив Юрко Дібровне? Палив! Убив двох партизанів? Убив. І гестапівці з ним запанібрата. Що ти скажеш, як прийдуть наші? Як ти людям будеш в очі дивитися? Це не я кажу, а так Петро просив тобі передати, хоча я теж такої думки.

— Дурницю Петро говорить! — сердито відповіла Леся.

— Правду він каже, — заперечила Галинка, — все село зневажає Берегових. Сиділи тихо, як миша під віником, мовчали, що вони німці, а документи берегли, чекали свого часу. Тепер — фольксдойчі. Німці їм і борошно, і масло видають, сіллю забезпечили. До кого ще фашисти в селі в гості їздять? До Берегових. І Юрко перед ними, як та дзига, крутиться, годить, вислужується. А ти його за ручку і ходиш по вулиці. Люди ремствують. І про тебе недобре говорять.

— Хай собі балакають!

— Дивися, — застережливо кинула Галинка, — щоб не довелося жалкувати, бо, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття. Юрку прощення не буде.

— Не тобі судити Юрка, — закипіла від образи Леся, — не тобі виносити йому вирок! Так Петру і передай!

— Я що? — розгубилася Галинка. — Я лише прохання Петра виконала, а ти — дивися.

— Не будемо про це говорити, — перебила Галинку Леся, — і давай взагалі забудемо про цю розмову. Ти мені нічого не говорила, а я нічого не чула. І про Юрка не думай погано, він славний хлопець. Я з ним дружу, я й відповідати буду за свою дружбу!

Хлопці тим часом ішли в глиб лісу. Невдовзі Вовка підійшов до старого дуба, на стовбурі якого виднілися три глибокі зарубки. Потім відійшов На п'ятдесят кроків ліворуч, сказав: «тут» і, діставши з-за паска невеличку саперну лопатку, став копати м'яку, піддатливу землю і складати її на розісланий мішок. Раптом у піску заблискотіла позеленіла обойма патронів. Вовка сказав упевнено:

— Тут схованка!

Незабаром лопатка знову вдарилася об щось тверде. Вовка відкинув пісок, і з-під землі виглянув ріг ящика. Хутко відкрили його. У ящику рівними рядками були складені гранати-лимонки. Вовка дбайливо зарівняв схованку і прикрив її глицею.