Чтение онлайн

Карпухно показав. Той викликав саперів і наказав оглянути шлях. Невдовзі ті обережно витягли з колії, заповненої водою, дерев'яний ящик, віднесли його в поле і там підірвали. Над полем піднявся чорний стовп землі та диму і швидко почав осідати, прибитий рясним дощем.

Сухорлявий німець подякував Карпухну, дав йому плитку шоколаду і, вирвавши з блокнота аркушик паперу, щось швидко написав на ньому. Потім сказав Юркові:

— Хай цей чоловік звернеться до місцевого коменданта, йому видадуть літр спирту. Тобі теж подяка за уважність. Чи далеко ще до острова?

— Кілометрів п'ять. І дорога тут рівна, нема ні долин, ні пагорбів.

Поїхали далі. Юрко байдуже дивився у вітрове скло і водночас намагався запам'ятати кожне слово, кожне прізвище. Про все це треба доповісти лейтенанту. Отой мовчазний Шредер, мабуть, впливова птаха. Має залізний хрест. Шредер — хімік. І хіміком був його брат, але він загинув, — тепер його роботу продовжує цей мовчазний німець. Клейст теж хімік. Вони винайшли якийсь «циклон» і знищили ним кілька мільйонів людей. Можливо, цей «циклон» і є новою зброєю гітлерівців. Невже її вироблятимуть на Татарському острові? Втікач з Бобрового острова Морозов говорив про отруйну речовину — «табун». На машинах Юрко помітив величезні металеві балони, мабуть, з отруйними речовинами. Тільки хто може про це сказати напевно? Що як захопити Клейста в полон? Привезе Юрко німців на Бобровий острів, а там їх і зустрінуть партизани. Тоді про все можна буде довідатися: і про нову, і про стару зброю. Може, й Шредера пощастить схопити, він теж багато знає.

Юрко поглянув на Шредера. Той відкинувся на сидіння, заплющив очі. На його обличчі застигла якась презирлива, болісна усмішка. І Юрко відчув, що рано чи пізно, а перетнуться їх стежки, зустрінеться він віч-на-віч з цим фашистом…

Клейст дрімав, потім відкрив очі й запитав Юрка:

— Що єсть Татарський острів? Як розуміти цю назву?

— Колись на Україну набігали татари, — пояснив Юрко.

— Татари? — здивувався Клейст. — Як могли набігати сюди татари? Адже вони живуть у Сибіру, далеко звідси.

— Татари набігали з Криму. Вони ловили людей, гнали їх на ринки і там продавали. Заходила орда і в наші краї. Спійманих людей тримали на острові, а вже потім, коли бранців набиралося доволі, їх гнали на продаж.

— Чому ж татари тримали людей на острові? — допитувався Клейст.

— Там колись добували камінь, і на острові лишилися глибокі підземелля. Вибратися з них нелегко. Навколо болота, Прип'ять… З тих часів той острів і прозвали — Татарським, а ще називають його Кам'яним.

— Он як, — подав голос Ремер. — Виходить, що ми мешкаємо на невільничому острові. Ми теж, як татари. Ловимо людей, веземо їх на роботу до Німеччини або ж примушуємо тяжко працювати. Історія повторюється!

— Ми солдати, гер Ремер, — сухо заперечив Клейст, — нам не доводиться вибирати. Ми робимо те, що мусимо робити. Перебування на Східному фронті значно небезпечніше, ніж цей оточений болотами острів.

— Звичайно, — погодився Ремер, — тут безпечніше, але там веселіше! Я вже подав п'ять реляцій, щоб мене послали на фронт, — і кожен раз — відмова!

— Тут теж, гер Ремер, фронт, — повчально проказав Клейст, — справжній фронт! З часом цей загублений серед боліт острів може ввійти в аннали світової історії. Так, так, гер Ремер!

Есесівець зневажливо махнув рукою:

— Мене найменше цікавить світова історія! Поки людина молода, сповнена сили — вона мусить жити! І жити так, як їй бажається! Я хочу воювати! І після переможної битви насолоджуватися життям. Війна — ремесло солдата. А я — солдат. Охороняти ваші хімікати, гер Клейст, справа мало-приємна! Навіть дуже неприємна! Коли я дивлюся на цей триклятий острів, мене починає нудити. Навіть пацюки втекли з острова! Пацюки! Я своїми очима бачив, як вони бігли з підземелля, кидалися в річку і пливли світ за очі! Я заздрю тим створінням.

— Можливо, можливо, — закивав головою Клейст і, намагаючись перевести розмову на іншу тему, звернувся до Шредера: — Я читав останню статтю вашого покійного брата. Які захоплюючі перспективи постають перед нами! Отак, як пацюки з острова, будуть тікати цілі народи! І бігтимуть світ за очі! Невдовзі тил наших військ буде очищено від небажаних елементів.

— Так, стаття блискуча, — погодився Шредер. — Жаль, що мій брат став жертвою своїх власних дослідів.

У машині настала мовчанка. Ремер знову задрімав і уві сні солодко плямкав губами. Водій зосереджено дивився поперед себе, пильнував, щоб не потрапити у вибоїни, наповнені водою. Шредер відкинувся на задню спинку і теж закрив очі.

Нарешті з водяної імли визирнули прибережні верби. Прип'ять. А ось і Татарський острів. Загорожа з колючого дроту, дощані вежі, смугастий шлагбаум і така ж смугаста гостроверха будка.

Есесівець в чорному плащі застережливо підняв руку, наказав зупинитися. Він підійшов до машини, перевірив документи водія і наказав своєму напарнику:

— Пропусти колону!

Довелося проїхати ще через три загорожі з колючого дроту, над якими бовваніли дерев'яні вежі з застиглими на них есесівцями — автоматниками. У дротяних загорожах були досить широкі отвори, перекриті смугастими шлагбаумами, поблизу яких стояли охоронці.

За колючим дротом в пасмах дощу сіріли обриси кількох дотів з вузькими темними бійницями. Обабіч дороги виднілися щити з написом: «Увага! Міни!»

Нарешті колона наблизилася до центру острова, де стояли довгі казарми, склади, біля них і десятків два зеніток, жерла яких байдуже дивилися в низьке, засноване хмарами небо. Насип, що з'єднував острів з лугом, був значно розширений, і по ньому прокладена вузькоколійка. На ній, ніби іграшковий, бігав невеличкий паровозик, розвозячи в різні боки такі ж іграшкові вагончики. Несподівано пролунав гудок, і на колії з'явився ще один паровозик з сімома вагонами. Він з'їхав на насип, і перед ним розчинилася широка брама, що вела в глиб підземелля…

До Юрка підійшов сухорлявий есесівець.

— Без тебе нам би важко було розібратися в плетиві цих ледь примітних доріг. І, крім того, ти помітив чоловіка, який повідомив про міну. Бачиш, за пагорбом видніється білий дах?

— Так, гер офіцер!

— Це наша їдальня. Іди й пообідай. Ось тобі талони.

Юрко подякував і пішов до вказаного будинку. Він обминув два довгих бараки, намети з червоними хрестами і вийшов на просторий майданчик. Посередині стояла шибениця, на якій гойдалося двоє повішених. Юрко підійшов ближче. Обличчя однієї страченої дівчини видалося знайомим. Та це ж Надя Нехворощ, з десятого «Б» класу. Вона жила в сусідньому селі Грибарі, а вчилась у їхній школі, бо там не було десятилітки.

Юрко відчув, як якась непідвладна йому сила стисла горлянку, перехопила подих і на очі набігли сльози. Він не міг більше дивитися на страчених і повернувся, щоб іти.

Та в цей час відчув на собі чийсь погляд. Підвів голову і побачив Шредера. Німець зневажливо дивився на нього, а очі випромінювали презирство.

— Що я бачу! — вигукнув він. — Як же це зрозуміти? Невже тобі так жаль страчених?

Юрко пересилив хвилювання і, намагаючись говорити спокійно, відповів німцю:

— Гер Шредер, я дійсно не міг стримати своїх сліз, коли побачив страчених. Я знав цю дівчину. Ми разом з нею вчилися в одній школі… І вона не була партизанкою, їй лише виповнилося шістнадцять років.