Чтение онлайн

— Це не виправдання! — різко заперечив фашист. — її стратили за непокору, за протидію «новому порядку»! І мені дивно, що ти не розумієш цього!

Шредер презирливо скривився й пішов до їдальні. Він обережно обминав калюжі, намагаючись не замочити жовті, наваксовані черевики.

Юрко з ненавистю поглянув йому вслід і поволі пішов у протилежний бік, до машин. Тривога і неспокій охопили його. І треба ж було нагодитися цьому триклятому фашисту. Тепер Шредер може запідозрити Юрка в тому, що він прикидається, видає себе за фольксдойча. Як же він діятиме далі? Доповість про його сльози Маєру? Невже це провал? Треба було б не підходити до шибениці, не дивитися на страчених. Сам винен! Сам! Не міг стримати сліз! Який же я після цього розвідник? Немає ніякої витримки! Не можу бути підпільником. Треба просити, хай візьмуть у партизани, в гурті буде легше.

Дощ не переставав. Холодні струмені охолоджували розпашіле обличчя, і хлопець поволі став заспокоюватися, обдумувати своє становище. Нічого особливого поки що не трапилося. Що може йому закинути цей зарозумілий Шредер? Звинуватить, що плакав біля страчених дівчаток? Надалі треба бути обережнішим, зв'язати свої нерви міцним вузлом. Як не буде важко, а мусить вистояти, до кінця виконати своє завдання.

Оглянувся навколо. У сірій дощовій імлі солдати в полотняних штанях ставили величезні намети з квадратними підсліпуватими вікнами. Отакі намети Юрко бачив на Бобровому острові, коли разом з дідом Захарком, Вовкою та Лесею їздили збирати біле зілля.

Невдовзі він знайшов сухорлявого майора, той спостерігав, як фургони з'їжджали на насип і зникали в величезному чорному отворі, освітленому електрикою, в глибині підземелля.

— Гер офіцер, — шанобливо озвався до нього, — я можу повернутися додому?

— Звичайно, — почув у відповідь. — Скоро в село повертатиметься машина, і поїдеш разом з нами.

Поверталися в село на довгастому зеленому бронетранспортері. У машині сиділи високий лисуватий німець, якого всі ввічливо називали гер оберст, а також Клейст, Шредер і Ремер.

Клейст одразу ж, як тільки від'їхали від острова, став розпитувати Юрка:

— Ти, Юрген, народився в селі, в якому зупинялися наші машини? Ти є корінний житель?

— Так, гер Клейст!

— Хоча ти й фольксдойч, але видаєшся мені типовим слов'янином. Правда, в тебе гарне обличчя і твої очі світяться розумом. Дуже дивно, що ти так бездоганно володієш німецькою мовою. Хто тебе вчив говорити по-німецьки?

— Тато. І Карл Карлович.

— Хто є Карл Карлович?

— Учитель німецької мови. Він жив у нас, і в його родині всі говорили німецькою мовою.

— Це добре, але знання німецької мови ще не дає підстав для того, щоб вважати себе фольксдойчем.

— Я, гер Клейст, маю незаперечні документи про приналежність до німецької нації. Мій прадід та дід чистокровні німці.

— Це інша справа, — озвався Клейст, — я лише висловив припущення, що в твоїх жилах тече слов'янська кров. Адже слов'янська раса, її представники мені добре знайомі. Я довго жив у Росії, дуже довго. І в тобі, Юрген, надто багато слов'янського. Але це й зрозуміло. Ти все своє життя прожив серед чужинців. Прожили й твої предки. Однак… — Клейст підняв догори вказівний палець, — людина, в жилах якої тече хоча б одна крапля німецької крові — це вже представник вищої раси. Чи не так?

— Так, гер Клейст, — відповів Юрко, — я знаю, що кожен справжній німець повинен бути вірним солдатом фюрера!

— Я бачу, — посміхнувся Клейст, — ти гарний учень і великий послідовник доктора Геббельса. Це чудово! Але в даному випадку красивих слів не досить! За кожним словом повинні стояти відповідні вчинки, дії. Ти вже більше року живеш на території великої Німеччини, а що ти зробив за цей час для землі своїх предків? Чим ти довів, що вірою й правдою служиш «новому порядку»? Що ти зробив для фюрера, для рейху? Що зробили твої батьки?

— Про це, гер Клейст, — відповів Юрко, — ви можете дізнатися при бажанні в штандартенфюрера Маєра або в штурмбанфюрера Лернера.

— Я бачу, мій юний друг ображається, — насмішкувато продовжував Клейст, — і він, можливо, має рацію. Однак і мої слова теж справедливі. І я маю підстави висловити тобі свою недовіру. Не може той, хто вихований і вирощений більшовиками, бути до кінця вірним фюреру. Він отруєний чужою ідеологією.

Юрко мовчки дивиться у товсте вітрове скло на дорогу, на узбіччі якої виникали і тут же зникали розкошлані мокрі верби. Набридли Юрку фашисти. Чіпляються, як шевська смола, випитують, вивідують, хочуть дізнатися, як він ставиться до них. Грабіжники ви, окупанти. Усе в вас чуже, бридке, відворотне. Тільки не має він права видати себе, сказати правду. Хай колись, іншим разом.

— Чому ж мій юний друг нічого не відповідає? — в'їдливо запитав Клейст.

Юрко ще не встиг рота розкрити, як йому на виручку поспішив Ремер.

— Даремно, гер Клейст, ви ображаєте нашого юного провідника, — співчутливо промовив він, — адже ми не маємо до нього ніяких претензій. Він чесно виконав свій обов'язок. Якби не його кмітливість і наполегливість, не виключена можливість, що ми б з вами підірвалися на міні. Наш друг врятував нам життя.

Лисуватий німець уважно подивився на Юрка, запитав:

— Як твоє прізвище?

— Берг, гер оберст, Юрген Берг.

— Так це ти врятував солдатів охоронного батальйону «Вікінг» від лісових бандитів?

— Так, гер оберст!

— Ти справжній фольксдойч. Отже, всі підозри гера Клейста — безпідставні.

— Що ж, я мушу вибачитися, — розгублено розвів руками Клейст. — Але тепер знаю, хто є хто. І спокійно можу їхати на Бобрів острів з нашим провідником. Сподіваюся, ти маєш вільний час і ми побуваємо там, щоб я міг виконати бажання моєї матері.

— Так, гер Клейст, я маю час, і ми можемо поїхати в будь-який день, хоча я й працюю рибалкою пана коменданта Штарка. Я кожен день ловлю йому рибу.

— Рибу? — пожвавішав Шредер. — Це моє улюблене заняття!

Увечері, вже після настання комендантської години, бронетранспортер зупинився біля Щупакового подвір'я. Клейст ніяк не міг розбудити Ремера, есесівець спав як убитий, щось бурмотів, голосно цмокав уві сні губами.

— Надто багато випив шнапсу, — пояснив Клейст лисуватому оберсту, — це дуже погано. Солдати на цьому пустельному острові схильні до спиртного. Це дуже небажане явище, гер Редер!

— Так, гер Клейст, — погодився оберст, — але жити серед непрохідного болота, коли тебе щодня їдять табуни комарів — дуже тяжко…

Навстріч фашистам вибіг Щупак, облесливо промовляючи на ходу:

— Милості просимо до господи, милості просимо. Зараз вечеря, панове, буде на столі. Для наших визволителів є що випити, є що й закусити. Постелі теж приготовлено…

Німці мовчки піднялися на ґанок і зайшли в будинок.

— Довіз? — запитав Щупак Юрка.

— Все в порядку, Юхиме Мартиновичу.