Чтение онлайн

— Молодця! А в мене для тебе є гарна новина. Але сьогодні нічого тобі не скажу: хай покортить! Та й часу нема на розмову, піду приймати гостей. Завтра прийду і про все розповім.

Юрко прокинувся, як тільки почало сіріти. Збудила його яблунева гілка, яка тихо шкряботіла об зелену віконницю. Час трусити ятери. Хлопець швидко одягнувся, вмився, взяв кошик і нерішуче зупинився, поглянувши на високі верховіття прибережних верб, заснованих густим, білим, як вата, туманом. Згадав про погрозу хлопців, які хочуть підстерегти його на березі Прип'яті і вбити, як зрадника. Як же бути? Може, все-таки піти до Вовки, попросити його, щоб постояв, поки він труситиме ятери. Так Вовка ще спить. І незручно розповідати йому, що він боїться Петра Солодовника та його дружків і просить Вовку постояти на березі, поки труситиме ятери. Краще взяти пістолет: як помітить якусь небезпеку, стрілятиме в повітря, наполохає нападників.

Хлопець нерішуче зупинився перед зачиненими дверима, які вели в кімнату, де спали Леся та її мати. Позавчора він сховав пістолет та патрони на високій полиці, щоб до них не могли дістатися Санько та Женько.

Тихенько зайшов до кімнати, став на стілець, намацав на полиці тверду кобуру. Думав — ніхто не почує, та помилився.

— Ти куди? — Леся підвела голову, тривожно закліпала віями.

— Піду трусити ятери, — пояснив пошепки.

— Навіщо ж береш пістолет?

— На всякий випадок. Спи, — порадив дівчині, — ще дуже рано. — Взяв «вальтер» і вийшов з кімнати. Ішов і думав: треба, мабуть, розповісти про свої побоювання Вершині, хоч і соромно. Який же він помічник партизанських розвідників, коли вранці боїться вийти на берег Прип'яті?

— Юрку! Почекай! — почувся раптом позаду Лесин голос. — Чого так поспішаєш?

Хлопець озирнувся. Стежкою, збиваючи росу з розквітлих ромашок, бігла Леся у своєму вилинялому голубому платтячку з короткими рукавами. На заспаному личку тривога і неспокій.

— Почекай, разом підемо трусити твої ятери. Тепер завжди разом будемо ходити!

Юрко зрадів, йому було приємно, що дівчина підхопилася з ліжка й побігла за ним на берег Прип'яті. Отже, боїться за нього, хоче захистити від небезпеки. Значить, він їй не байдужий.

Обличчя хлопця проміниться щасливою усмішкою. Пощастило йому, що з ним подружила така гарна дівчина.

Леся ж тим часом запитала з тривогою в голосі:

— Навіщо ти взяв пістолет? Юрко вирішив признатися.

— Хлопці нахваляються вбити. Петро погрожує, обіцяє зі світу звести… І справді можуть убити і вкинути ракам на снідання. От я й взяв пістолет, щоб їх полякати. Ятери ж бо треба трусити, коменданту потрібна риба.

Поволі вийшли на сонний берег, повитий густим туманом. З білої імли виступали густі очерети, стояли зеленою стіною і поволі колихали чорними султанами. Кошлатим громаддям постали кущі верболозу. І здавалось, що за кожним кущем, за кожним стовбуром причаїлася небезпека.

— Чого вони до тебе причепилися, ті хлопці, ЩО ти їм зробив лихого?

— Дібровне! Скрипаль розповів, як я там «хоробро» воював. І вартових приголомшив, і фашистів з льоху вивів — врятував від розстрілу. От і лютують люди, вважають мене зрадником. — Юрко важко зітхнув. — Правду ж нікому не скажеш! Дивишся і мовчиш, робиш вигляд, ніби ти й справді німецький прислужник! От і боюся. Тут на березі пустка. Вдарять по голові, за ноги — і в Прип'ять!

— Тепер разом будемо трусити ятери, — впевнено промовила Леся. — Одному справді небезпечно. Давай мені пістолет і можеш бути спокійним.

Хлопець недовірливо посміхнувся:

— І що ти будеш робити з ним? Хіба ти вмієш стріляти?

— Трохи вмію, — сказала Леся, — я все ж таки дочка червоного командира. Прикордонника. А на заставі й кухар — снайпер!

Несподівано з куща випурхнула велика птаха, прохурчала крилами над головами і каменем впала на верхів'я верби.

— Сова! — пояснив Юрко. — Полювала, а тепер полетіла в своє дупло. Там на вербі її домівка. Я не раз бачив!

— Злякалася! — прошепотіла Леся і з острахом поглянула на густі зарості очерету, на круглі, як тарелі, кущі верболозу. — Тут і справді страшно! Давай хутчій пістолет і труси свої ятери!

Юрко віддав, пожартувавши:

— Тільки ж дивися ненароком у мене не стрельни. — І далі серйозніше додав: — Побачиш хлопців — стріляй у повітря, наполохай, щоб лиха не наробити. І не бійся, тебе ніхто чіпати не буде.

Юрко забрів у Прип'ять і став вибирати рибу. Скоро набралася повна корзина. Подивився на Лесю. Вона прихилилася до верби і сховала пістолет за спину, щоб нікому не кинулося в очі.

«Справді, — подумав Юрко, — удвох краще ходити. Спокійніше. І ніхто не підійде непомітно. Тільки треба брати з собою ще й маленький пістолет, бо як-не-як, а Леся дівчина, і мало надії, що зуміє відлякати нападників».

Найбільший гнів у Юрка викликала поведінка Солодовника, бо це ж він підмовив хлопців. Підло й нечесно з боку Петра.

Юрко поставив корзину з рибою на траву, витрусив з ятерів водорості, склав ятери, щоб віднести на подвір'я, просушити, а де треба, то й підремонтувати.

У водоростях незграбно вовтузилося кілька раків. Вони злякано повзали по піску, не знаючи, як врятуватися від небезпеки. Раки були великі, аж чорні, із здоровенними клешнями. Юрко повкидав їх у річку.

— Лесю, — озвався до дівчини. — Я візьму ятери, а ти бери кошик з рибою. Не важко тобі буде?

Дівчина підняла кошик і знову поставила його на місце.

— Ні, не важко, але давай трохи побудемо на березі, поговоримо, бо ти все бігаєш, кудись зникаєш, рідко тебе й дома побачиш.

Юрко сів на стовбур поваленої верби, здивовано зиркнув на Лесю. Вона сіла поруч, запитала:

— Юрку, чому ти так змінився за останній час?

— Як це змінився? — знизав плечима хлопець.

— А так, що нервуєш, переживаєш, став сам не свій. І хвилини не можеш усидіти на місці — ніби чогось боїшся. Може, щось трапилося? То ти скажи, бо я теж починаю хвилюватися.

— Я й сам не знаю, що зі мною почало діятися, — несподівано для самого себе признався хлопець. — У мене вселився страх! Я почав боятися…

— Кого? Хлопців? Маєра?

— Не знаю, — відказав Юрко. — З'явився якийсь неспокій, непевність. Таке враження, ніби в мені щось тріснуло, надломилося, і я ніяк не можу прийти до тями.

— І давно це з тобою?

— Як розстріляли комсомольців та родини підпільників. Я ж був присутній на тому розстрілі, бачив, як гнали фашисти до могили жінок з малими дітьми, як убивали людей… Часто мені сняться розстріляні. І Люда Щербань, моя однокласниця, сниться. Ніби прийде до нас у хату, стане біля порога і дивиться на мене. Дивиться і мовчить. А в погляді — докір. І здається мені, ніби я в чомусь винен. А може, й винен!

— Це вже ти, Юрку, зайве на себе говориш, — заперечила Леся, — В чому ж твоя вина? Ти ж нікого не видав фашистам?

— Таке скажеш, — злякано промовив хлопець.

— Так чого ж ти тоді переживаєш?

— Кручуся біля фашистів, — пояснив Юрко, — а люди зрадником вважають. Аж самому гидко. От повіриш, — хлопець болісно скривився, — таке враження, ніби я весь брудом вимащений. Важко мені бути фольксдойчем!

— А як треба?

— Розумію, — кивнув головою Юрко. — Все розумію, а від думок нема відбою. Ще й людське презирство мені докучає. У кожному погляді так і читаєш — зрадник!