Чтение онлайн

Отже... в основному ми, напевне, не помиляємось. Що ж до деталей, то... той не помиляється, хто нічого не робить. Припустимо навіть, що ми й в основному помиляємось, але ми все-таки тішимо себе такою надією:

— Нашу роботу «візьмуть, нарешті, в роботу» не безграмотні демагоги, а ті товариші, які кожним своїм словом, з одного боку, будуть корегувати нас, а з другого — підтримувати наші переконання, що молодий клас ставить у мистецтві перед собою більш ширші завдання, ніж ті, що їх тримаються ідеологи масовізму. Тільки з цими товаришами ми підемо поруч, бо тільки з ними ми переможемо ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху.

«АХТАНАБЇЛЬ» СУЧАСНОСТІ,

АБО ВАЛЕР’ЯН ПОЛІЩУК ,

У РОЛІ ЛЕКТОРА' КОМУНІСТИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Жук, хоч-і сидить він на троянді,— все одно жук.

Сааді 1

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

«...І от Жовтень ударив по всіх їх 2. Як було ириємно тоді жити! Колони революційного війська тягнуться повз моєї посади. Чиновня розбіглася, а революційну армію треба кормити. І от нас кілька чоловік»... «взяли на себе всі склади «Сельдяного Буяйа» (...«Петроградское Особое Присутствие по продовольствию»). Нам прислали охорону солдат до 20-ти, і ми день і ніч суток зо м’ять провели там, видаючи по ордерах, вже не пам’ятаю якої революційної організації, їжу, рибу й м’ясо»... «Правда* нас за це підтримали матеріально, видавши поверхурочні гроші за 90 з лишкою годин». «Пам’ятаю, як уночі, розставивши зміну варти, ми з рештою солдатів готували з тріски крупник і читали запальні відозви Петросовєта, обмірковуючи становище».

Як вам подобається цей революційний уривок із автобіографії Валер’яна Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в ньому таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шко-да тільки, що автор цього веселого фрагменту, відрекомендувавши себе в «Ь’Ншпапіїе» 3(звичайно, через перекладача) «гарячим (чи то палким) воїном, який брав активну участь у революційних битвах Октября» (дослівно так було надруковано: «МіШагї агдепі, іі (цебто Поліщук) ргепй іше рагі асііе аих Ьаїаіііез -геоіиііоппаігез сІ’осїоЬге», не догадався під рубрикою «в чому проявлено вашу активність» додатш

— Був главкомом на складі «Сельдяного Буяна», де командував проти контрреволюційної «їжі, риби, м’яса», за що й одержав «поверхурочного» ордена... чи то пак ордера «за 90 з лишком годин».

Але з того «сельдяного» часу багато води втекло. Наш главком (ми в свій час через свою малописьменність і зовсім не з «яхидства» називали їх каптьорами),— наш главком став динамічним верлібр истом. І от якого він вірша «ушкварив» на день восьмої річниці Жовтня:

— «Я не знаю 4, якого б прокляття кинути вам, остеклілі пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті»... «Усі неможливі муки наше сумління готове відверто на вас кинути в розпалі бою». «Ми з презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рот а».

Підкреслення наше... Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься «в розпалі бою» на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так би мовити., авансом кричить: «Та де там,— коли «пече», дайош мені «фундаторів кабали вікової» — і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене, а то — побий мене Бог — вирвусь... Ви киваєте на неп? Тєто єрунда? Хіба ви способні почувати щось? Ну, кажіть, способні?.. Ага! А я от чую, «колони революційного війська повз «Петроградского Особого Присутствия по продовольствию» не йдуть, а прямо тобі рєжуть!.. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину «Анкету» 5підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продоволь-ствія... Я зараз!.. Зараз... (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена... чи то пак про «поверхурочного ордера»)... Я зараз! Мене трясьот у лихоманці... і... і... вже потекла слина... Ах, «сельдяной буян»! Ну коли ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський 6... чи то пак зеро-хвильовський 6... «крупник з трескою»!

Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній «оплічник», «теперішній кращий приятель С. Пилипенка» (див. славетну автобіографію, а також у туманну історію «видавництва автора»)..Такі «твори» «випущасть» «тєтой» симпатичний мальчонка.

Але робили ми цей ліричний вступ тільки для того, щоб наші читачі не сумнівались:

— «Г ом ер революції» 7і сьогодні не докинув слинити і плю-ватись. Отже, коли ми назвемо його слинявим каптьором (ти не ображайся, Валерьяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), то не вбачайте, будь ласка, в такій фамільярності вульгаризму й бажання нашого зробити неприємність своєму «оплічникові». Особливо просимо не звертати уваги на те, що наша характеристика цього милого, хоч і малописьменного (про малописьменність буде далі) «гомера» зійдеться з відповідною характеристикою якогось жовто-блакитного емігранта. Справа тут, бачите, занадто простенька: Поліщукова слина однаково неприємна для всіх. Це просто фізіологічне почуття.

І

Отже, в боротьбу двох сил улетів динамічний верлібрист, автор скандальної автобіографії («фе») і не менш нудної губа-нівської «Європи на вулкані» 8, «ахтанабіль» сучасності, як сам він себе рекомендує.

Словом, В. Поліщук випустив ще одну брошуру й чекає на неї рецензії.

Отже, авансом: брошура, як брошура! Розділи два й будуть мати поспіх 9... Особливо серед дурачків, оскільки цей поспіх зветься зиссез сій 8сапсіа1е *. Але коли ми об'єктивно підійдемо до неї, то побачимо: новий «твір» машинізованого верлібриста страшенно нагадує його передостанній. Ми говоримо про той передостанній 10, де Поліщук на протязі двох друк[ованих] аркушів їсть «революційні» баклажани й не менш «червону» «юшку, де плавало кілька галушок». Словом, справа йде про той твір, що від нього відвернулись буквально всі, хто поважає себе: мабуть, багато в ньому цього самого «фе»!

Очевидно, треба було б замовчати й нову «циркуляцію культурної крові». Але — досить! «Ахтанабілеві» сучасності вже слід показати його справжній гараж. Бо і справді: доки він буде використовувати наївняків із «науково-дослідчої кафедри історії української культури в Харкові» та якимись путями пролазити навіть... в комуністичний університет. Нам тим легше зробити це, що слинявий каптьор (ти не ображайся, Валерьяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому») зачепив своєю слиною нашого шановного памфлетиста Миколу Хвильового, який, памфлетист, до речі, давно уже чекає причіпки покінчити з цією болячкою на пролетарській літературі.

Отже, по-перше, два слова про особисті випади. Зупинятись на них ми довго не будемо (це була б неповага до самих себе) о Але, приймаючи на увагу, що Поліщуків твір може попасти в руки якогось малописьменного читача, ми вважаємо за потрібне на момент і для розваги зупинитись і на цьому.

Так от: вимушену сміливість «сельдяного буяна» дуже тонкими нитками шито. Прошу, приклад:

Поліщук, як і його «папаша» Пилипенко, перш за все, схопився за вітаїзм: мовляв, це ж страшенне неуцтво викинути з цього слова «л» 11, хоч би і свідомо, як ви пишете.

От тобі й раз! А ти ж як думав: висока культура? Неуцтво, голубе, неуцтво! Тому ж ми й шукаємо Зерова.

От динамічність — це нам подобається! Знаючи добре, що ми рано чи пізно, а назвемо його малописьменним «ордером», Поліщук йде в «контратаку» й заявляє:

— Це ж мал ©культурність вживати 12так багато чужоземних слів: «опоненти», «класичний афоризм», «солідарність» і Т.д.

От тобі і два! А ти ж як думав: культурність?

Правда. Істинна правда.

Малокультурність дуже частенько прикривається словечками високого штибу (це ми докажемо далі, коли розберемо «твір» «ахтанабіля» сучасності, але ніколи «опоненти» чи то «класичний афоризм» не були словами подібного гатунку, коли ними глушили «крупник із тріскою». Звичайно, можна б було сказати так:

— Філософічні твори В. Поліщука — то є зібрання шаблонних думок, які треба висловити в короткій і одривочній формі і які, на жаль, розтдглися у триаршинні поеми.

Але можна сказати й так: