Чтение онлайн

Я - більший за всіх, бо мені не потрібна зовнішня, трансцендентна точка опертя. Вона - в мені. Це я сам…

Нинішній Роман Коханець не любив згадувати себе тодішнього. Він не стільки переймався вихилясами своєї долі, скільки вилущував з неї смальтинки досвіду, стуляв їх докупи, намагався простежити перебіг подій, вектор розвитку процесів, викласти з окремих епізодів і епізодиків цілісну картину буття, де із закономірностей малих, окремішних, складаються чи вигулькують закономірності загальні. І допомагають зрозуміти: історія, чи спільна, чи осібна, іншою й не могла бути. А саме всеохопности мислення бракує нам, українцям - ось яке відкриття зробив Коханець.

Коли прибульці сіяли-засівали океан ембріонами, вони зопалу дали їм здатність удосконалюватися. Ембріони не з лінивих цим скористалися, надбали кінцівки, зуби та й знахабніли геть. Почали вважати себе вищими за небесних Татусів. І погнали історію вперед. Вогонь, колесо, електрика, радіо, комп’ютер. Мостили цей шлях самими собою. Історія наче кат з сокирою стояла над казаном з лайном, куди увіпхнуто було людство, і час від часу свистіла цією сокирою над смердючою поверхнею: з лівої - свись, а тоді з правої - свись. Альтернатива існувала. Або ковтай лайно і не рипайся, або, вхопивши ковток свіжого повітря, прощайся з головою. Кращі обрали друге.

Роман навіть тішився, не обтяжений обивательською скромністю, що опинився серед кращих. Менше тішило інше: дивлячись довкола, констатував, що тихі поглиначі фекалій дали численних нащадків. Які, скинувши кожуха, поставивши у кут берданку й почепивши на неї шапку-бирку, самозвільнилися з чергування і почали шильники терти*, часом прокидаючись лише від того, аби вигукнути: дайош. Замість взяти самому.

* За Грінченком і бабою Федоською: «Шильники-мильники тре, а справа аж плаче». Зрозуміло.

Це ще треба на дозвіллі розчолопати, чому об’єктивні причини стинають на корені найрозумніших, найзавзятіших, нищать елітне насіння?
– думав Роман, крокуючи Великим Лугом. Щонайперше спадає на гадку, що небесний Тато, нарешті нас дуже полюбивши, викорінює найудатніших, бо не хоче допіру прощатися з людством, яке його часом розважає до гикавки. А всілякі зарозумільці своїми зухвалими витребеньками завзято женуть стареньку Землю до фініти. Клонування нам, бач, не вистачало. Для цілковитого щастя…

–  Хелп! Хелп мі! Помагайте!

На вулиці Луговій в розпачі волала молода жінка у байдужі дерев’яні паркани. Побачила Романа, кинулася до нього.

–  Я тут гукаю, мов у пустелі. Де нарід?

–  Доброго дня, пані. Люди на гор###одах. Вас тут ніхто зараз і не почує.

–  Соррі, прошу-перепрошую. Я тут… У мене тут… Благаю, ходімо зі мною.

Роман пішов за молодицею і побачив: розкішний новенький джип при повороті на сільську вулицю застряг переднім колесом у вузькій траншеї, безнадійно перехнябився, набравши вигляду безпорадного й винуватого.

Вулиця Лугова або куток Вовчики була вже два місяці перекопана газівниками. Власне, ця, як називав її Товаріщ, опупея тривала ген років з кілька. Ще підсовєцькі Тихі Води втрапили до ґенплану газифікації, і левову частку обсягів робіт район устиг зробити до Незалежности. Труби завезли і зварили по всій трасі. Залишалося прокласти їх вулицями села і по хатах порозводити. Лев, задоволений обсягом своєї виконаної частки, вимахуючи дозвільно хвостом, еміґрував, мабуть, до Африки, а подальша робота залишилася місцевому керівництву, а ми знаємо, що то є.

Жодна з революцій будівничого характеру не має, тобто бюджети не збільшує, а змалює. Труби на трасі зашпортувалися в пісок вже не один рік. Хтось комусь не проплатив, бо тому хтосю якийсь інший хтось не проплатив навзаєм. Решта хтосів може й уболівали за справу та грошей це не додавало. Газу як не було, так і не стало. І ніхто від цього не вмер, принаймні, у Тихих Водах. Медичний факт.

Село філософськи сприйняло зміни у довкіллі. Бо, що б там у гонорових містах не траплялося, картопля собі росте, а корові їсти дай. Присуд тиховодців гласив: хай би б іще трохи пожили за несвободи, місяців зо два, зо три, з газом упоралися б, а тоді вже можна і свободу проголосити. Хай би була. Аж ось на Вовчиках, на Сердюку, на Третяку з’явилися машини і хутенько прокопали двометрові завглибшки і десь метрові завширшки траншеї на всіх вулицях, з брустверами піску і глини пообіч. Шашисти знають, що таке «сортир». Одну шашку затуляють іншими так, що ні тпру, ні ну.

В сортирі, виходить, зачиняють. Отакий тобі сортир газова траншея зробила тиховодцям. Ні під’їхати, ні сіна завезти, ні коровам з вигону додому пройти, ні вулицю до сусіда перейти. Або стрибай через яму, як Жулька, або клади через яму кладку і балансуй.

Виховані на газеті «Сільське життя», тиховодці було повірили, коли вже влада яму викопала, то й труби завезе, туди покладе і газ пустить. Бо інакше райком партії їх по голівці не погладить. Місяц минув, другий збіг, третій сплив, четвертий блимнув, п’ятий свиснув. Христинина коза в яму впала, ногу зламала, корів тра’ всім хором зустрічати, аби кожну взяти за роги та провести, як у цирку, по ниточці, понад траншеєю, газові балони треба завозити мотоциклями-тарагайками аж на другий куток села до родичів, щоб вони там заправили їх, бо ж вантажівки з газом не корови, стежинкою не проведеш. А райком партії мовчить. І повірили остаточно, що на нові часи повернуло. Немає райкому, немає партії, немає газу. Є - яма.

Посіявся сніг. Взяли потроху тиховодці лопати в руки і на Вовчиках, і на Сердюку, і на Третяку, кожний сам собі біля воріт траншею загорнув. Стало ловко. Минулася зима, тоді весна. На початку літа знову з’явилися хлопці з трактором і знову траншею розкопали. Досвідчені тиховодці півроку чекати не схотіли, закопали яму через місяць. І знову розкошували до наступного літа. Аж ось нарешті й сього року траншея з’явилася. Як добра традиція*.

* Йдуть двоє робітників вулицею. Перший копає ями, другий за ним ці ями закопує. Питають здивовані перехожі, що це означає. «Та ми взагалі втрьох працюємо. Перший копає, другий туди дерево встромляє, а третій закопує. А у другого сьодні відгул», - була відповідь.

Труба таки впокоїлася на дні ями. Третій місяць пішов, як. Дядьки розмірковували, чи вже закопувати - бо труба.

Не ризикували, а вказівок не надходило. Зашелестіло хатами: газ підведуть ще до Нового року. Навіть Федоська видобула обидві свої геройські зірки, почепила їх на себе і подалася до сільради, аби про все довідатися. Повернулась, сховала зірки до шухляди і махнула рукою, спіть спокійно, баби: тільки до плити той газ підвести - неміряно гривень, якраз до смерті не пити-не їсті, на газ збирати. Вовчики інтерес до газу втратили раз і назавжди. Крім дитваків - онука Наталчиного Валєрика, питомого тиховодця, та заїжджих онуків, котрі з ритмічністю суботніх припливів з’являлися на вулиці Луговій. Гралися вони в траншейних окопах, войовничо верещали, стріляли з акацієвого голля, марили себе командос.

Саме ця траншея трапилася на життєвому шляху й старої знайомої баби Сашки - Василини Петрин, яка оце відправляла свою другу візиту до України з далекого Торонта. Це її джип, заздалегідь куплений на її прохання для пересування нашою сільською місцевістю, сумовитий і запилюжений, втратив заморську перевагу і звабу, в’їхавши правим переднім колесом у тиховодський окоп.

Роман розмірковував, кого б це зараз гукнути з трактором. А Василина милувалася Романом. Таких чоловіків вона в своєму вже не дівчачому віці ще не зустрічала. Ні в Канадах, ні в Америках. Ні в Европах. Тільки в кінах. Найкрутіших. Наразі від хвилювання забула геть усі гарно вивчені українські слова і чистісінькою англійською подумки гаряче дякувала своєму канадійському Богові, мабуть українського походження, що зорганізував таку пригоду.