Чтение онлайн

–  А що, у вас там хлопці гірші?

–  Не в тім річ. Зараз у нашій канадійській українській громаді маємо проблему. Дівчата не вміють яйця засмажити, а хлопці басейна вимити. Все робить електроніка й електрика.

Зіпсуйся враз уся, й ми безпорадні і безпомічні, як кідс, себто діти, на безлюдному острові. Мій рідний дядько, брат матері, вивчив це питання: нам загрожує змізерніння й вимирання вже у правнуках. Людина без життєвих труднощів і фізичної праці не дасть гарних життєздатних нащадків. Чогось там у генах забракне. Дядько загадав двом своїм дочкам та синові виїхати в Україну, знайти собі пару, щоб рід не перевівся. Вони відмовилися. Тоді дядько повикреслював їх із заповіту й оголосив на їхнє місце тендер. Тендер на ґендер, серед родичів, які ще не брали шлюбу. Хто привезе собі справжню українську пару, успадкує десять мільйонів долярів. Я пристала на пропозицію… У вас якісь проблеми?

Ю о’кей?
– стривожилася Василина, дивлячись, як повідпадали щелепи у Нінон і Тіни та кліпали очі у бабів.

–  Америка, голі баби!
– видихнула Нінон.
– І як?
– осміхнулась нарешті Тіна.

–  Я тут майже місяць За кілька днів маю відлітати. Шкода розчаровувати дядька, але…

–  Слухай-но, братів нежонатих у тебе немає?
– Нінон запила стрес з чарки.

–  Одружені.

–  Отак завжди: не спіши казать на здоров’я, бо не до тебе п’ють. У мене в сільраді подруги працюють. Розіб’ємо село на квадрати… Тобі від скількох років?

–  Від тридцяти.

–  Від тридцяти до… скажімо, до п’ятдесяти…

–  Ти що, Нінко, такі вже не годні на плем’я, - не втрималася баба Сашка.

–  Цитьте, бабо, ви бізнес псуєте. Василино, скільки платитимеш? Покандидатурно чи порезультатно?

–  Я тут сама одного запримітила…

–  Запас кишеню не відтягне. Даси по п’ятдесят баксів за кожну годящу кандидатуру й вибирай. Згода?

Тіна не втрималась.

–  Якийсь у тебе, сестричко, бізнес щоразу… То черви, то проізводітєлі…

–  Маркетинґ. Ведеться пошук своєї бізнесової ніші, - подивувала зрілою концептуальністю Нінон.

–  Ще одне прохання до всіх до вас, - Василина принесла з авта касетник, вмостила на столі.
– Мій дядько Тиміш Огірок хоч і мільйонер, а мистець. Пісні складає. Просив, аби я розучила з кимось в Україні, записала в справжньому виконанні. Це його втішить.

–  За скільки?

–  Нінко, вгамуйся, не страми нас, - Федоська ляпнула долонею об стіл.
– Давай, доню, свою пісню. Вивчимо. А що ж сам старий Огірок не приїхав? Ми б з Сашкою заспівали з ним безплатно.

–  Нездужає. Тримається, каже, лише надією мого первістка охрестити.

Касетник заспівав речитативом, голосно, аби почули з Торонта у Тихих Водах: «Доки будемо один одного винити у наших гріхах? Доки будемо один одному дорікати. що робим не так? Доки будем хвалитись продажністю, все спихати на переляк? Кожний стань! Зу-пи-нись! Сам на себе подивись. Не суди, не паскудь, спершу сам добрим будь! Кожний знай, пам’ятай, що у тебе є твій край. Від когось не відбирай, а чим можеш по-ма-гай!»*. * Вірш п.Теодора Кукурудзи з Канади.

Довгенько мовчало співоче товариство.

–  Мабуть, не втнемо, - скрушно похитала головою Сашка.

–  Видать, стройова…

Сестри прокинулися вдосвіта. Поснідали, хто як звик.

Тіна двома філіжанками подвійної кави без цукру, але з сиґаретою, а Нінон двома бутербродами за своєю рецептурою: щедро наквецяний маслом навпіл розрізаний батон, вимощений ковбасою, сиром, салатом, залишками рибних консервів.

Від своєї перестарілої іномарки Нінон хтиво припала поглядом до Василининого авта. Джип утаємничено тьмянів тонованими вікнами і уособлював надихаючу максиму великого Мао: десять років самовідданої праці - десять тисяч років щасливого життя. І так, і сяк помаркетинґувавши, Нінон дійшла невтішного висновку: бізнес з Василиною малорентабельний. Як мінімум. Затрати зусиль вочевидь виявляться вищими за ефективність. На такий ризик можуть піти не багаті, а дуже багаті. Котрі дозволяють собі забаганки для багатіїв. От женихи років до двадцяти - товар ліквідний. Гарчать мотоциклами по всьому селу - ні роботи, ні перспектив. Щоправда, поробилися російськомовними, але ж десять мільйонів зелених… Кого хоч мови навчать.

У загаданих Василиною вікових параметрах Нінон відшукала п’ятьох конкурсантів ще або вже нежонатих. П’ять по п’ятдесят рівняється двісті п’ятдесят. Таки гроші. А чи не взяти з кожного претендента за внесення до списку гривень так по двадцять? Тоді очікуваний прибуток якраз потягне на три американські Бенджаміни Франкліни. Арифметичні дії з додавання і множення, як завжди, поліпшили настрій. І Нінон поїхала за адресами, аби розпочати попередню експертну оцінку.

Василині зазвичай солодко спалося, надто наснився Роман Коханець. У білих концертних широких штанях зі шлярками і брилі, грає на сопілці. Прокинулася пізненько, замріяно відшукала кухню - засмажити собі тост, вичавити апельсинового соку та зварити кави. Зайшла Федоська.

–  Я тобі налиснички напекла. Сметанка свіжа.

–  А як ви проводите радіаційний контроль?

–  Сідай, дитино, бо вихолоне.

Василина повагалася, ковтнула піґулку радіопротектора і відважно сіла до столу. А поснідавши, подалася на Великий Луг. За Сашчиною хатою вийшла на ковбаньку, - цятку в зелені трави, побічний плід колишніх меліоративних робіт.

Ризикувати, то до кінця - звабила її ця зворушлива купіль.

Василина хутко роздяглася, увійшла не без страху у темну свіжу воду без кахляних басейнових берегів. Плаваючи білою рибиною в ставку, забачила над травою дві жіночі постаті, закутані до брів хустками.

–  Що ви тут шукаєте?
– гукнула.

–  Безсмертник, - охоче відгукнулася одна з жінок.
– Од печінки.

На прохання Василини докладно, кількокрот продиктували, де брати, як сушити, як молоти, як запарювати, як настоювати, як одціжувати, як зберігати, як, коли й скільки вживати.
– І допомагає?
– запитала рибка Василина.

–  А дідько його знає.

Біля хати Семклити Василина припарканилася. Роман стрепенувся, забачивши, яку гостю вела через двір баба Сенька. Доки Василина не починала розмову з Романом, вочевидь не бажаючи мати свідків, баба мучилася на порозі: і не личить стовбичити, і кортить оволодіти ексклюзивом, поза сумнівом, сенсаційним. Вроджена вихованість і шляхетність перемогли, - Семклита причинила за собою двері з того боку, але не надто щільно. Проте Роман з Василиною перемовлялися стиха, лиш засміялися дуетом голосніше. А до того ж, як зауважив Стендаль, Господь нічому не дозволяє тривати довго. Візита канадійки не стала вийнятком з мудрого спостереження.

–  Пане Романе, маємо залагодити справу до від’їзду, - сказала на прощання Василина.

Якби Семклита цікавилася книгочитанням, могла б натрапити в Романовій бібліотеці на «Правила свътской жизні и этикета» (С.-Петербургъ, 1889 г.): «Если кто-нибудь прилично и почтительно представляется вам во время путешествия, то нужно принять его учтиво, безъ принужденія и съ соблюденіемъ собственнаго достоинства. Впрочемъ, знакомства, завязывающіеся подобнымъ образомъ, должны оканчиваться тамъ, гдъ начались, такъ какъ случайно завязавшийся разговоръ съ мущиной или дамой, на пароходъ или в вагонъ желъзной дороги не даетъ еще права ни той, ни другой сторонъ считать себя знакомыми на будущее время». Та навряд, чи ця догма заспокоїла б бабу Сеньку. Палаючи цікавістю, вона вимкнула газ під недовареним холодцем і війнула по-молодому до Сашки.

Не одна вона туди поспішала. Гуркнув повз неї на мотоциклі Володька Кучеренко, не космонавт. Пішки випередив Василь Юхимів, званий Рашпилем. На одному велосипеді вдвох - брати Понизьки Іван та Хведір за прозвиськами Писькоха й Плосконог. «Завізно», - подумала баба. Грюкнула ще одна хвіртка попереду. Кетька Жук, по-сільському Борман привітав велосипедний тандем правицею догори:

–  Хай літра!

–  Хай закуска!
– відповів Хведько Плосконог, якого за справедливість прозвиська не взяли свого часу до війська.