Чтение онлайн

На прес-конференції Занадтого двері до зали прочинились, адвокат Люмбаґо, намагаючись не заважати, пройшов наперед, примостився перед трибуною на вільному місці.

Занадтий запитав очима: «То як?» Люмбаґо склав вказівний і великий пальці кільцем: «О’кей!»

–  Всі партії залучають до себе відомих людей, зірок футболу й театру. На кого розраховуєте ви, пане Занадтий, аби прикрасити свій список?

–  На Вєрку Сердючку, - на всі зуби, по-американському посміхнувся Занадтий.
– Якщо, звичайно, ця пані виявить нам таку честь.

Відповідь потонула в оплесках.

Занадтий нетерпляче розштовхав натовп. Люмбаґо подав йому розірваний і цілий конверти.

–  Що це?

–  Криптограма.

Занадтий пробіг поглядом аркушик з розірваного конверту, а тоді - із заклеєного. На папірці було чотири слова: «А ти, Хитрий, помни». І підпис: «Саме та».

Ах, Топ-сервіс, ах Топ-сервіс, люди тут хороші.

Здай товари у Топ-сервіс і отримуй гроші.

–  Аве, Цезарю, - весело привітав редактор колишніх «Комсомольців-добровольців», а нині незалежної зухвалої газети модерного письменника Романа Коханця.
– Ну що, закасувати рукава? Не добіжимо, так хоч зігріємось.

–  Закасуй.

Назавтра газета вийшла з сенсаційним заголовком на першій шпальті. Літерами, мало не більшими за газетний аркуш, було набрано: «Вбив? Не допоміг? Втік? Слідкуйте за нашим журналістським розслідуванням!»

Занадтий відкинув газету. Хіба це народ? Це збіговисько виродків, тюремний шизо світового співтовариства, медичний бокс для буйних п’ятдесяти мільйонів. Що я всім їм винен? Хотів, як краще. Для них же. Вони п’ють, потрапляють під колеса, шантажують, паплюжать святині, а розраховуватися маю я один, Володька Занадтий?

–  Не переймайтеся так, Володимире Петровичу, - секретарка Лєна поставила перед ним гарячий чай.
– Он місяць тому Колісниченка як приклали з його дачею, і нічого. Живий-здоровий. Знову бігає зранку, хоче бути подібним до Клинтона. А ми вас любимо. Телефонував Присядько з СБУ, переказував, що вони призначать найкращого «важняка» для розслідування, хто замовив цю качку і для чого. Їм усім ще доведеться давати спростовання. А ви їх - до суду.

Нехай заплатять. Там вас уже годину з телебачення чекають. Сказати, що ви зайняті?

–  Не бачу причин, Лєно. Клич.

Обличчя Занадтого на екрані телевізора було спокійним і усміхненим.

–  Як прокоментувати цей виклик нешанованої мною газети?
– довірливо, як добрим друзям, говорив він кількадесяткам мікрофонів, що наїжачилися перед камерами.
– Я навіть і не знаю. Ми вже, на жаль, звикли до баняків компромату, що їх виливають час від часу один на одного претенденти на місце речників свого народу. Але вчорашня публікація мене страшенно втішила. Не дивуйтеся, справді так. Це - розпач тих, хто вже не має ніяких посутніх арґументів проти програми, висунутої мною і нашою партією. Якщо вже користаються такою непевною і вразливою з усіх боків зброєю, то це непомильна ознака, що політичні арсенали наших ворогів спустошені, - немає пороху в їхніх порохівницях. У той час, коли наші арсенали - повні, наші цілі - ясні для всіх, наша позиція - непохитна, бо закорінена в усіх вас, в усіх нас, в народ. Якого правди сила ніким звойована ще не була. Правда повинна бути правдішою, а сила - сильнішою!

У Занадтого вдома Люмбаґо вимкнув телевізор.

–  Браво, кицюню, ось що значить школа. Нехай копирсаються, нехай нишпорять. Ґенерал Льоша і паталогоанатом Орко шлют тобі слова найщирішої підтримки…

–  Досить! Досить!
– напосівся на Люмбаґа Занадтий.
– До дідчої мами. І не треба мене зацитькувати. Дулі з маком ви всі отримаєте! Цебро смоли гарячої кожному, а не міністерські фотелі. Нездари гребані. Чому я маю відбиватися від цих писак? Хто за ними стоїть? Хто дає їм матеріал? Де елементарна інформація про перебіг подій навколо нас? Ти що, не можеш заткнути їм пельки? Не розумієш, що політикові такого ранґу не можна мати за собою такий мізерний й ганебний кримінал, як боягузлива втеча з місця наїзду?! Я, за визначенням, мушу красти мільйони, розтринькувати мільярди, будувати вілли на Канарах, розпродувати країну. Це тільки викликає повагу й пострах. Негайно, чуєш, негайно організуй газетну контрхвилю, бо як я захлинуся в цьому лайні, ти підеш на дно разом зі мною… І ніхто, підкреслюю, ніхто тобі не допоможе. Бо.

Роман намацав у кишені папірець телеграми: «Просимо негайно приїхати за такою адресою. Видавництво «Мой сад». Прочинивши двері видавництва, остовпів - до нього, широко осміхаючись, йшов його давній приятель Микола Хоменко, що колись пропустив романових «Ґарґар» на республіканські шпальти. На відміну від Романа, старий приятель за нових часів, мабуть, зумів обернути давнішній життєвий крах на політичний капітал. З усього бачилося, - Микола відчув смак нового життя, трохи вже обсидівся за новими офісними меблями фірми «Маркс» і тішився з факсів-телексів-комп’ютерів. Людина з минулого не заважала йому, а лише, як гостра підлева, відтіняла свіжий смак нового життя. М’ятна насолода!

–  Що, подобається? Настали наші часи, друже. Вилазь швиденько й ти з андеґраунду. Хто не встиг, той запізнився, як каже мій шеф.

Секретарка занесла запашну каву.

–  То що, робитимемо з тебе постмодернягу?
– весело торохкотів Микола.
– Мені патрон дав карт-бланш на авторів і твори. Його цікавлять лише гроші. Подейкують, ти ще почуєш, буцім, він тут щось відмиває. Хай клевещуть. Я став мудрішим. Диви, що я вже видав.

Микола кинув на стіл дві книги.

–  Ти - знахідка. Як давньому другові скажу, я мало не вскочив у халепу. Започаткував серію «Проза з шухлядки», почав, як хорт, бігати за письменниками, аби вигрібали зі столів своє інакомисліє й здавали мені… На перші дві книжечки нашкріб. Й по всьому. Уявляєш, у нас ніхто нічого не писав у стіл. У молодих є кілька десятків оповідань. А у старших - ні-чо-го. Жодного твору. Підпільної художньої літератури у нас не існувало. Отака шухлядка у мене вийшла. І тут ти нагодився зі своїм «Інфульсом». Врятував мене…

–  А ти сам?

–  Я? Розумієш… Я замість з горя писати, з горя пив. А ти - козак! І те, що сидів увесь час у селі, як той у скелі, і те, що не втратив себе - козак. Щиро скажу, якби я не мав усього цього, - Микола обвів рукою кабінет, - не мав цього видавництва, я б помер від заздрощів до тебе. Моя робота - це все, що маю. І я прагну робити її добре. Бач, сентиментально розпатякався. Читаю твій «Інфульс», плачу з радощів, про тебе співаю пеани… До справи. Тобою чомусь дуже зацікавився мій шеф.
– ?

–  Хазяїн мого видавництва.

До кабінету влетів заклопотаний чоловік. Породистий дорогий костюм ловко приховував і закороткі ноги, й закругле черевце, й по-жіночому огрядну сідницю.

–  Про вовка промовка. Знайомлю: мій давній університетський приятель, найталановитіше перо України Роман Коханець. Мій ґенеральний директор Анатолій РоманівЛюмбаґо.

–  Той самий?
– запитав Люмбаґо Миколу.

–  Він.

–  Миколо, вийди.

Хоменко притьмом випарувався з кабінету, схопивши зі столу для годиться якісь папірці.

–  Час дорогий. Пропоную опустити урочисту частину з гаслами і здравицями й одразу перейти до справи. А коли домовимось, то й до танців під баян. Згода?

–  «У руці Господній чаша, через край вино шумує…»

Люмбаґо затнувся, з правдивим подивом глянув на Коханця.

–  Ви ж не Господь, який любить усіх, - осміхнувся Коханець, - і ваша зацікавленість мені не зрозуміла. Я не фахівець з нинішнього життя, але дещо чув. Одразу скажу: грошей у мене на видання моєї книжки немає. Спонсорів теж. Хіба баба Семклита…