Чтение онлайн

От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».

–  Що скажеш?

Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.

–  Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.

Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.

–  Я вам призначав зустріч?

–  Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.

–  Цей пан залишиться тут. Прошу викласти справу, але у мене обмаль часу.

Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.

Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.

–  Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.

Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.

–  Може наодинці?
– Нінон значуще подивилася на Занадтого.
– Я з Тихих Вод.

Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.

–  Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?

–  Ні.

–  Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?

–  Чого ви хочете?

–  Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».

–  Який джип?

–  Широкий. Така марка.

–  «Черокі»?

–  А я як сказала?

–  Все?

–  Все.
– Інших вимог не буде?

–  Стопудово!

–  Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.

–  Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.

–  Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?

–  Для розширення кругозору.

Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.

–  Чув?
– Занадтий закурив.
– Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.

–  Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.

Крім собаки.

У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.

Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.

–  Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти?
– без посмішки спитав Занадтого.

Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».

–  Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо.
– Діло пахне полином. Знаєш, який плакат висить у Пентагоні?

«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.

–  А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.

–  Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.

–  Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.

–  Хто?
– заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!

Толік натицяв на телефоні номер.

–  Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.

Тоді покликав до кабінету секретарку.

–  Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.

–  А хто такий Хутенько?

–  О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.

На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».

На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.

Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».

Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.

«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою.
– Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.

Поспілкувалися б оце. Жо сюі не а кампань Тихі Води а ля рю Луговайя нюмеро сенк. Е ву, месьо?

«Поминайте, брати-сестри, поминайте кожний раз, - завели баби після «Отче наш», - тільки ваше поминання облишає всіх тут нас. А ще більш хай пам’ятає моя рідная сім’я, я робив все безвідказно, помолітесь за меня».

–  Проходьте, Романе Григоровичу, сідайте. Здрастуйте, бабо Сенько, проходьте й ви, - Катерина змахнула неіснуючі порошинки з довгої лави перед столом, запрошуючи новоприбулих до столу. Гості разом умовкли і витріщилися на Коханця. Наче вперше побачили його поруч двох Катерининих синів. Міністр-бульбашка теж мало не луснув. Вся латина вилетіла з нього корком з шампанського. Він втупився в Романа і своїх синів, що вмостилися рядком на лаві, під його, Міністровим, портретом. І побачив не три обличчя, а розтиражоване одне - Романове. Два юних Коханця сиділи пообіч Коханця старшого. Ось тобі і васістдас. На рю Луговайя нюмеро сенк.