Чтение онлайн

Навіть її професійним рукам знадобилось чимало часу, щоб промити всі рани, врятувати ті клаптики шкіри, які ще можна було врятувати, змастити спину маззю й намотати легку пов’язку. Коли кров ущухла, я розгледіла всі удари батога — і вони болем відбились у рубці на моєму обличчі. Я помножила свій біль на сорок — і могла лише сподіватися, що Гейл отямиться нескоро. Та мої надії були марні. Коли мати наклала останню пов’язку, з його вуст зірвався тихий стогін. Гейзел гладила його по голові та щось шепотіла, а мама й Прим перебирали мізерні запаси знеболювального — дістати його можна тільки в лікарів. Знеболювальне страшенно дороге, і його завжди бракує. Мати приберігає його для найгіршого болю. Але що таке найгірший біль? Як на мене, найгірший біль — той, який відчуваєш зараз. Дали б мені волю, я б роздала все за один день, бо геть не можу дивитись, коли хтось мучиться. Мати ж намагається приберегти знеболювальне для вмираючих, щоб хоч якось полегшити перехід на той світ.

Коли Гейл отямився, мама з Прим вирішили дати йому трав’яної настоянки.

— Це не зарадить, — промовила я.

Вони пильно подивились на мене.

— Це не зарадить, я знаю, як діє зілля. Настоянка знімає лише головний біль.

— Катніс, ми змішаємо її зі снодійним сиропом, Гейл упорається. Трави радше проти запалення, ніж... — рівним голосом почала мати.

— Дай йому справжні ліки! — заверещала я. — Ну! Хто ти така, щоб вирішувати, який біль він зможе витримати, а який ні?!

Від мого лементу Гейл заворушився, спробував дотягнутися до мене. Від руху крізь бинти проступила свіжа кров, і Гейл болісно застогнав.

— Виведіть її звідси, — звеліла мати.

Геймітч і Піта буквально виволочили мене з кімнати, а я викрикували якісь грубощі. В одній із кімнат вони вклали мене на ліжко і міцно тримали, доки я не припинила пручатися.

Поки я лежала, схлипуючи, а сльози намагалися пробитися крізь щілину, на яку перетворилося моє око, Піта пошепки розповідав Геймітчу про президента Снігоу та про повстання в Окрузі 8.

— Катніс пропонує нам усім тікати, — підсумував він. Але якщо Геймітч і мав свою думку щодо цього, він її не висловив.

За якийсь час прийшла мати й узялася до мого обличчя. А тоді довго тримала мене за руку і пестила, поки Геймітч розповідав, що ж трапилося з Гейлом.

— Отже, знов починається? — промовила вона. — Як раніше?

— Схоже на те, — була відповідь. — Хто б міг подумати, що ми шкодуватимемо, коли старий Крей піде у відставку?

Крея не любили не тільки через його однострій миротворця, а й через те, що він мав звичку за гроші заманювати нужденних молодих жінок до себе в ліжко, — ось чому він викликав відразу. У найважчі часи найголодніші в сутінки збирались у нього під дверима, змагаючись за можливість заробити кілька монет, продавши своє тіло, щоб нагодувати родину. Якби я була трохи старша, коли помер батько, я б, мабуть, учинила так само. Але натомість я навчилась полювати.

Я не знала,(що саме мала на увазі моя мати, кажучи «знов починається», але була занадто розлючена й ображена, щоб її спитати. Але в голові таки десь відклалося, що повертаються гірші часи, бо коли пролунав дзвоник у двері, я скочила з ліжка. Хто це може бути в таку пізню годину? Відповідь тільки одна. Миротворці.

— Гейла не заберуть, — промовила я.

— Може, це прийшли по тебе, — зронив Геймітч.

— Або ж по вас, — відтяла я.

— Це ж не мій дім, — нагадав він. — Але я відчиню.

— Ні, я сама відчиню, — тихо промовила мати. Одначе ми всі попрямували за нею в коридор, до дверей, за якими наполегливо лунав дзвоник. Та коли мати відчинила двері, за ними, замість цілого взводу миротворців, стояла самотня засніжена постать. Мадж. Вона простягла мені мокру картонну коробочку.

— Це для твого друга, — промовила вона.

Я зняла кришку і побачила всередині півдюжини пляшечок із прозорою рідиною.

— Це моєї мами. Вона дозволила. Беріть, будь ласка.

Вона розвернулась і зникла у завірюсі — ми не встигли її зупинити.

— Божевільна, — пробурмотів Геймітч, коли ми рушили за матір’ю на кухню.

Хай що мати дала Гейлу, я мала рацію — це не зарадило. Він скреготів зубами, все тіло блищало від поту. Мати наповнила шприц прозорою рідиною і зробила Гейлу укол у руку. Майже одразу його обличчя почало вияснюватися.

— Що це за ліки? — спитав Піта. — З Капітолія. Називаються морфлій, — відповіла мати.

— Я не знав, що Мадж знайома з Гейлом, — промовив Піта.

— Раніше ми продавали їй суниці, — буркнула я майже зі злістю.

Що ж мене так розлютило? Звісно ж, не те, що Мадж принесла ліки.

— Мабуть, вона дуже любить суниці, — зронив Геймітч.

Ось що мене роздратувало! Натяк, що між Гейлом і Мадж щось є. Мені це не сподобалося. Дуже не сподобалося.

— Вона моя подруга, — тільки й спромоглася я відповісти.

Тепер, коли знеболювальне трохи полегшило Гейлові страждання, ми теж розслабилися. Прим нагодувала нас печенею з хлібом. Мати запропонувала Гейзел відпочити в одній із кімнат, але вона пішла додому, до малечі. Геймітч і Піта хотіли залишитися, але мати відіслала їх обох по домівках. Вона знала, що заганяти мене в ліжко зараз марно, тому дозволила побути з Гейлом, поки вони з Прим відпочинуть.

Ми з Гейлом залишились на кухні наодинці, я сіла на стілець Гейзел і взяла Гейла за руку. За якийсь час пальці мої насмілились діткнутися його обличчя. Я вперше торкалась його густих темних брів, вигину щоки, лінії носа, ямки, де починається шия. Я провела рукою по щетині на його підборідді й нарешті дісталась губ. М’яких, повних, ледь потрісканих. Його подих зігрів мою замерзлу шкіру.

Цікаво, уві сні всі здаються молодшими? Зараз Гейл був схожий на того хлопчика, на якого я наскочила в лісі багато років тому, — хлопчика, що звинуватив мене, буцім я краду здобич із його пасток. Що за двоє ми були тоді — налякані безбатченки, долею примушені рятувати наші родини від голодної смерті. Відчайдушні, але з того дня більше не самотні, бо знайшли одне одного. Я згадувала чудові миті, проведені в лісі, ліниву пообідню риболовлю, день, коли я навчала Гейла плавати, той раз, коли я підвернула коліно і він відніс мене додому. Ми по-дорослому розраховували одне на одного, прикривали одне одному спини, спонукали одне одного бути відважними.

Вперше подумки я помінялася з Гейлом місцями. Уявила, що це Гейл на Жнивах зголосився добровольцем замість Рорі, щоб урятувати братика, уявила, що він зник із мого життя і, щоб вижити, став хлопцем якоїсь незнайомої дівчини, а потім повернувся додому разом із нею. Вони живуть поряд. Він пообіцяв із нею одружитися.

Ненависть, яку я відчула до Гейла, до примарної дівчини, до всього, що я собі науявляла, була така реальна та близька, що мені забракло повітря. Гейл мій. А я його. І крапка. Чому для того, щоб я це усвідомила, йому довелося мало не померти під батогом?

Бо я егоїстка. Боягузка. Бо я з тих дівчат, які замість допомогти тікають, рятуючи власне життя й залишаючи страждати та помирати тих, хто втекти не може. Саме таку дівчину Гейл сьогодні зустрів у лісі.

Не дивно, що я виграла Ігри. Які ніколи жодна пристойна людина не вигравала.

«Ти врятувала Піту», — промайнуло слабке виправдання.

Але зараз навіть це було під питанням. Я добре знала і розуміла: якщо я дозволю хлопцеві загинути, то коли повернуся в Округ 12, моє життя стане нестерпним.