Чтение онлайн

Весілля. Невже президент справді планує його влаштувати? Чого він, із його хворобливою уявою, цим сподівається досягти? Це має порадувати мешканців Капітолія? Весілля обіцяли — весілля відгуляли. І тоді президент уб’є нас? Як урок для округів? Я не знала. Не могла зрозуміти сенсу цього весілля. Я крутилася в ліжку, доки мені це не набридло. Я просто мусила забратися геть. Бодай на кілька годин.

Я довго копирсалася в шафі, шукаючи зимовий одяг, який не пропускає холоду, — Цинна пошив його для мене навмисно для Туру переможців. Водонепроникні черевики, зимовий комбінезон, який огортав мене з голови до ніг, дуже теплі рукавички. Я люблю своє старе мисливське вбрання, але для походу, який я сьогодні запланувала, більше згодиться цей сучасний одяг. Я спустилась навшпиньках униз, навантажила свою мисливську торбу їжею і втекла з дому. Прокравшись завулками і задвірками, я опинилась біля дірки в паркані неподалік будинку Руби — вона в нас за різника. Оскільки цією дорогою користувалося чимало шахтарів, щоб дістатися копалень, сніг був добре втоптаний сотнями ніг. Мої сліди ніхто не повинен помітити. Стільки заходів із покращення охорони округу — а власне паркану Тред приділив небагато уваги, мабуть, розраховуючи на те, що негода та дикі звірі — достатні аргументи для мешканців триматися від паркана подалі. Незважаючи на це, перетнувши огорожу, я замітала сліди, доки дерева не почали робити це за мене.

Сонце ще тільки сходило, а я вже дістала лук і стріли та почала тропити стежку крізь ліс, занесений снігом. Я чомусь була сповнена рішучості дістатись озера. Можливо, щоб попрощатися з цим місцем, де ми з батьком провели чимало щасливих годин, — я-бо знала, що скоріш за все, я більше ніколи сюди не повернусь. А можливо, тому, що тільки тут я знову могла вдихнути на повні груди. Я навіть не переймалась тим, що мене можуть упіймати, — аби тільки ще раз побачити озеро.

Подорож забрала вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Вбрання Цинни добре тримало тепло, і коли я дісталась на місце, під комбінезоном аж упріла, хоча обличчя заніміло від холоду. Відблиски зимового сонця на снігу грали з моїм зором дивні жарти, та я була настільки виснаженою і заглибленою у власні тривожні думки, що не помітила нічого підозрілого. Ні цівки диму з труби, ні свіжих відбитків на снігу, ні запаху паруючої глиці. Я була вже буквально за кілька кроків од входу в бетонну хатину — і стала як укопана. І то не через дим, чи відбитки, чи запах. А через клацання зброї за спиною — його б я ні з чим не переплутала.

Друга натура. Інстинкт. Я розвернулась, на ходу висмикуючи стрілу, хоч усвідомлювала, що перевага не на моєму боці. Я встигла побачити білу уніформу миротворця, гостре підборіддя, світло-кару зіницю, в якій моя стріла знайде останній притулок... Та зненацька рушниця впала на землю, і беззбройна жінка простягла мені щось на долоні, обтягнутій рукавичкою.

— Стривай! — зойкнула вона.

Я вагалася, не в змозі осягнути, що відбувається. Можливо, миротворцям наказали взяти мене живцем, щоб мене ще можна було катувати і примусити звинуватити усіх, кого я знаю, в усіх відомих злочинах. «Ага, помрійте», — подумала я. І вже мало не випустила стрілу, коли знагла втямила, що тримає жінка на долоні. Маленький плаский шматочок хліба. Більше схожий на перепічку. Сірий і намоклий по краях. Але в центрі красується зображення.

Моя переспівниця.

Нічого не розумію. Моя пташка прикрашає хліб. На відміну від стильних прикрас, модних у Капітолії, цей хліб, безумовно, не данина моді.

— Що це? Що це означає? — різко, досі готова на вбивство, спитала я.

— Це означає, що ми на твоєму боці, — вимовив тремтливий голос позаду мене.

Коли я підходила, цієї жінки не бачила. Мабуть, вона була в будинку. Але я не відвела очей від своєї цілі. Можливо, друга жінка і озброєна, та я могла побитися об заклад, що вона не ризикне клацнути зброєю, що означатиме неминучість моєї смерті, адже усвідомлює, що я миттєво вб’ю її спільницю.

— Ходіть ближче, щоб я могла вас бачити, — звеліла їй я.

— Вона не може, вона... — почала була жінка з хлібом.

— Ходіть ближче! — гаркнула я.

Вона ступила крок — щось волочилося по снігу. Я збагнула, яких зусиль варті ці рухи. В полі зору шкутильгаючи з’явилася друга жінка — я б навіть радше сказала дівчина, оскільки на вигляд вона була така, як я. Вбрана вона була в незграбний однострій миротворців і білий хутряний плащ, але на її струнку фігуру одяг був завеликий. На позір у неї зброї не було. Натомість руки її були зайняті неотесаною гілкою, яка правила за милицю. Носак правого черевика був весь у снігу — вона волочила ногу.

Я зазирнула дівчині в обличчя — воно розчервонілося від холоду. Зуби криві, очі шоколадні, над одним оком — червона родимка. Дівчина точно не миротворець. І тим паче не жителька Капітолія.

— Хто ви? — спитала я сторожко, але вже не так войовничо.

— Мене звуть Твіда, — відповіла жінка. Вона старша. Можливо, їй років тридцять п’ять чи близько того. — А це — Бонні. Ми втекли з Округу 8.

Округ 8! Отже, вони мають знати про повстання!

— Звідки у вас однострої? — спитала я.

— Я вкрала їх із фабрики, — відповіла Бонні. — Це ж ми в окрузі їх випускаємо. Тільки цей однострій я брала для... для декого іншого, тому він так погано пасує.

— Рушницю я забрала у мертвого миротворця, — додала Твіда, дивлячись мені просто у вічі.

— А хліб у вашій долоні... З пташкою... Що це означає? — поцікавилась я.

— Катніс, невже ти нічого не знаєш? — щиро здивувалася Бонні.

Вони впізнали мене. Звісно ж, вони впізнали. Я не ховала обличчя, перебувала за межами Округу 12 і націлила на них лук. Хто ще міг це бути, крім мене?

— Пташка... вона схожа на брошку, яку я мала на арені.

— Вона не знає, — тихо зронила Бонні. — Нічогісінько не знає.

Мене прошило усвідомлення: я маю вдавати, що в курсі всього.

— Я знаю, що у вас в Окрузі 8 почалося повстання.

— Так, і тому нам довелося тікати, — промовила Твіда.

— Що ж, ви втекли. І що далі?

— Ми прямуємо до Округу 13, — відповіла Твіда.

— Округу 13? — перепитала я. — Але ж Округу 13 не існує! Його зрівняли з землею.

— Сімдесят п’ять років тому, — підтвердила Твіда.

Спираючись на милицю, Бонні переступила з ноги на ногу — і здригнулася.

— Що з ногою? — спитала я її.

— Підвернула. Чоботи завеликі, — відповіла вона.

Я прикусила губу. Внутрішній голос підказував, що жінки кажуть правду. І за цією правдою криється інформація, яка мені так потрібна. І все ж таки, перш ніж опустити лук, я ступила крок і забрала рушницю Твіди. На мить завагалася, згадавши: одного разу ми з Гейлом бачили, як вертоліт, що взявсь нізвідки, захопив двох утікачів із Капітолія. У хлопця поцілили списом — його піднімали на борт уже мертвим. А руду дівчину, як я дізналася вже в Капітолії, скалічили й перетворили на без’язику прислужницю, на авокса.

— Вас переслідують?

— Не думаю. Скоріш за все, миротворці вважають, що ми загинули під час вибуху на фабриці, — сказала Твіда. — Нам справді пощастило, що ми вижили.

— Гаразд, ходімо в дім, — запросила я, кивнувши на бетонну хатину. Несучи рушницю, я прошкувала за жінками.

Бонні одразу ж попрямувала до коминка й усілася на хутряний плащ, уже розстелений на підлозі. Вона простягнула руки до слабкого полум’я, що тліло на краєчку обвугленої кододи. Шкіра дівчини була страшенно блідою, майже прозорою, і під нею, здавалося, танцюють відблиски вогню. Твіда щільніше закутала тремтячу дівчину плащем — напевно, своїм.

Велика бляшанка була розрізана навпіл, краї — зазублені й небезпечні. Жінки поставили її в попіл, і в ній парувала пригорща глиці.

— Запарили чай? — поцікавилась я.

— Щиро кажучи, ми не впевнені. Пам’ятаю, кілька років тому я бачила на Голодних іграх, як хтось запарив чай із соснової глиці. Принаймні я думаю, що то була глиця, — сказала Твіда насупившись.

Я згадала Округ 8 — бридкий урбаністичний район, що смердить промисловими викидами, а люди мешкають у жалюгідних орендованих будинках. Де-не-де пробивається трава. Люди справжньої природи й не бачили. Диво, що ці двоє дісталися аж сюди.