Чтение онлайн

Я поклала голову на краєчок столу, кривлячись від огиди до самої себе. Шкодуючи, що не загинула на арені. Бажаючи, щоб Сенека Крейн підірвав мене, як і мав, за словами президента Снігоу, зробити, коли я піднесла до рота отруйні ягоди.

Ягоди. Я зрозуміла, що відповідь на питання, хто я така, захована в тій пригорщі отруйних ягід. Якщо я хотіла врятувати Піту, бо знала, що мене обминатимуть, як пранцювату, коли повернусь без нього, тоді я нікчема, негідниця, паскуда. Якщо зробила це, бо кохаю Піту, тоді я знов-таки егоїстка, але мене можна пробачити. Та якщо я використала ягоди, щоб кинути виклик Капітолію, я чогось варта. От тільки проблема в тому, що я гадки не маю, що саме відбувалось у моїй душі в той момент.

А може, люди в округах праві? Може, то й справді був вияв непокори, навіть якщо вчинила я його несвідомо? Бо десь глибоко в нутрі я таки усвідомлюю, що втекти і врятувати родину і друзів — це не вибір. Навіть якби втеча вдалася. Це нічого не виправить. Не припинить катувань — таких, як сьогодні зазнав Гейл.

Життя в Окрузі 12 не надто відрізняється від життя на арені. В якусь мить слід просто припинити втікати, розвернутися й постати віч-на-віч із тими, хто хоче твоєї смерті. Найважче — знайти в собі мужність це зробити. А в Гейла ця мужність є. Він народився бунтівником. А я мрію про втечу.

— Пробач мені, — прошепотіла я, нахилилась і поцілувала його.

Його вії затремтіли, і він поглянув на мене крізь туман ліків.

— Привіт, Катніп.

«Катніп» — це котовник, від якого шаленіють коти. Гейл прозвав мене так, коли в лісі до мене якось причепилася скажена рись.

— Привіт, Гейле, — промовила я.

— Я думав, ти вже втекла, — сказав він.

Вибір у мене невеликий. Померти, як загнаний звір, у лісі, або ж померти тут, поряд із Гейлом.

— Я нікуди не тікаю. Я залишаюся, щоб створити ще більше проблем.

— Я теж, — усміхнувся Гейл — і тут-таки ліки затягнули його в забуття.

Хтось потрусив мене за плече, і я випросталась на стільці. Виявляється, я так і заснула, поклавши голову на стіл. Біле простирадло добре пом’яло мою здорову щоку. Друга щока, яка скуштувала батога від Треда, пульсувала від болю. Гейл і досі спав, але пальці наші були переплетені. Я відчула запах свіжого хліба і покрутила задерев’янілою шиєю в пошуках Піти. Він стояв поряд і сумно дивився на нас. Я зрозуміла, що він тут уже довгенько.

— Катніс, іди нагору, в ліжко. Тепер за ним нагляну я, — промовив він.

— Піто, пам’ятаєш, я вчора казала про... Про втечу, — почала я.

— Я все розумію, — відповів він. — Не треба нічого пояснювати.

В блідому світлі сніжного ранку я побачила на столі буханці хліба. Побачила темні тіні під очима Піти. Цікаво, він узагалі сьогодні спати лягав? Може, ненадовго. Я згадала, як він згодився тікати разом зі мною, як став поряд, щоб захистити Гейла, згадала його готовність в усьому мене підтримувати, в той час як я так мало віддаю йому навзамін! Хай що я роблю, я завжди комусь завдаю болю.

— Піто...

— Просто піди відпочинь, гаразд? — не дав він мені договорити.

Я навпомацки піднялась нагору, залізла під ковдру й одразу ж заснула. В якусь мить уві сні зринула Клівія, дівчина з Округу 2. Мені снилося, що вона женеться за мною, потім валить мене на землю і дістає ніж, щоб понівечити мені обличчя. Встромлює його глибоко мені в щоку, розтинаючи шкіру. Далі Клівія почала трансформуватися: її обличчя видовжилось і перетворилось на звірячу морду, на шкірі почало рости темне хутро, нігті перетворились на довжелезні пазурі, але очі залишились незмінними. Вона перетворилась на мутанта з тих вовкоподібних творінь Капітолія, які тероризували нас останньої ночі на арені. Закинувши голову, вона довго та зловісно вила, і її виття підхопили інші мутанти. Клівія почала лизати кров, що цебеніла з моєї рани, і кожен її доторк відгукувався новою хвилею болю. Я здушено зойкнула і прокинулась — мені водночас було і жарко, і холодно. Я погладила ушкоджену щоку і згадала, що то не Клівія, а Тред понівечив моє нещасне обличчя. Закортіло, щоб поруч був Піта, щоб заспокоїв мене, а потім я згадала, що більше не можна цього хотіти. Я вибрала Гейла й повстання, а майбутнє з Пітою — це сценарій Капітолія, не мій.

Набряк на оці трохи зменшивсь, і мені вдалося розліпити повіки. Я відсмикнула фіранку й побачила, що за вікном — справжня завірюха. Не було видно нічого, крім білого простирадла, не було чутно нічого, крім завивання вітру, неймовірно схожого на виття мутантів.

Я зраділа завірюсі з її колючим вітром і глибокими непролазними заметами. Вона має втримати справжніх вовків — миротворців — подалі від мого порогу. В нас є кілька днів, щоб поміркувати. Виробити план. Усім разом — із Гейлом, Пітою та Геймітчем. Завірюха — це подарунок долі.

Але перш ніж спуститись униз назустріч новому життю, мені знадобився деякий час, щоб самій усвідомити, що це означатиме для мене. Заледве добу тому я була сповнена рішучості разом із рідними посеред зими взяти курс у лісові хащі, точно знаючи, що Капітолій нас переслідуватиме. Непевна авантюра, м’яко кажучи. Але зараз я збираюся вплутатись у щось геть ризиковане. Бунт проти Капітолія гарантує швидке покарання. Я маю усвідомлювати, що мене щомиті можуть заарештувати. Пролунає стукіт у двері, наприклад такий, як минулої ночі, і взвод миротворців візьме мене під варту. Мене катуватимуть. Скалічать. Або в міському парку пустять мені кулю в голову, якщо мені пощастить на таку швидку смерть. Капітолій має безліч винахідливих способів убити людину. Я уявила собі це й перелякалася, та погляньмо правді у вічі: глибоко в підсвідомості я давно до цього готувалася. Я була трибутом на Іграх. Мені погрожував президент. Я отримала батогом по обличчю. Я вже давно мішень.

Тепер — найважче. Я повинна усвідомити, що моя родина, мої друзі можуть розділити мою долю. Прим. Тільки-но я починаю думати про Прим, вся моя впевненість і рішучість розлітається на порох. Мій обов’язок — захищати її. Я накрилась ковдрою з головою, але дихання моє було таким прискореним, що мені швидко забракло повітря. Я не дозволю Капітолію скривдити Прим.

А потім мене ніби струмом ударило. ЇЇ ж уже скривдили! Вбили її батька в тій клятій копальні. Змусили її жити в таких умовах, що вона мало не померла з голоду. Обрали її трибутом, а потім змусили спостерігати, як сестра бореться за своє життя на Іграх. Прим у свої дванадцять років пережила набагато більше потрясінь, ніж я у її віці. Але навіть усе це — ніщо порівняно з долею Рути.

Я скинула ковдру та вдихнула холодне повітря, що просочувалося крізь віконну раму.

Прим... Рута... Хіба вони не є вагомою причиною, щоб розпочати боротьбу? Бо те, що з ними сталося, — це кривда, підступ, несправедливість. Ніхто не має права так із ними чинити!

Так. Ось що я повинна пам’ятати, коли страх витіснить мою рішучість. Хай що мені доведеться робити, хай що терпіти — це все заради них. Допомагати Руті вже запізно, але не запізно для тих п’ятьох маленьких личок, які дивились на мене на майдані Округу 11. Не запізно для Рорі, Віка й Пізонії. Не запізно для Прим.

Гейл має рацію. Якщо в людей є мужність, це може дати їм шанс. А ще він правий у тому, що коли саме я запустила цей механізм, то від мене залежить, чи розкрутиться він. Хоч наразі я не маю навіть гадки, як саме повинна діяти. Але, думаю, відмова від утечі — це перший, найважливіший крок.

Я прийняла душ, і сьогодні зранку мозок мій уже не складав перелік речей, без яких не можна тікати в ліс, а натомість я намагалася зрозуміти, як удалося підняти повстання в Окрузі 8. Таке численне, яке так відкрито протистоїть Капітолію. Його спланували заздалегідь — чи то була стихійна відповідь на роки знущань і ненависті? А як організувати повстання у нас? Підтримають його жителі Округу 12 — чи замкнуть двері в нас перед носом? Вчора після покарання Гейла площа спорожніла миттєво. Але хіба це не через те, що ми почуваємося безпорадними і не знаємо, що робити? Нам потрібна людина, яка скеровувала б нас і повсякчас запевняла, що ми на щось здатні. І не думаю, що я — саме та людина. Можливо, я й стала каталізатором бунту, але лідером повстання повинен стати хтось, хто вміє переконувати інших, а я ледь сама себе переконала. Хтось, хто має рішучість, а я й досі не впевнена, що чиню правильно. Хтось, хто може дібрати прості й переконливі слова, а я на публіці ніби язика ковтаю.