Чтение онлайн

А щоб про це не забули, ми нагадаємо:

Ми перші оформляли радянські демонстрації,

Ми перші викладали в художніх вузах.

Ми перші організували радянську художню промисловість».

Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість « одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито « почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».

Владімір Ленін

Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.

До вирішення задачі « реконструкції людського матеріялу» (Ю. Олєша) радянська наука ставилась цілком серйозно. У другій половині 1920-их років у СРСР був створений спеціялізований інститут, що займався вивченням і збереженням мозків видатних людей.

Загалом у 1920—1930-их роках були дуже популярні експерименти з видаленням головного мозку. Так, у 1921-му році, у ході лябораторних занять зі студентами, томські професори Б. Баяндуров і Н. Попов зауважили, « що при видаленні обох півкуль головного мозку в голубів вони починають збільшуватися у вазі, хоча харчовий режим залишається такий самий, що до операції». У 1928-му році автор першого у світі апарату штучного кровообігу C. С. Брюхоненко разом з С. Чечуліним (учнем академіка І. Павлова), продемонстрував у Москві відділену від тіла, але при цьому живу голову собаки. У 1945—1951-их роках за методою Брюхоненка навіть здійснювалося оживлення організму людини.

«Післяреволюційна» діяльність іншого видатного вченого — В. Бехтерєва — почалася з організації в 1918-му році Інституту з вивчення мозку і психічної діяльности. Дев’ять років по тому В. Бехтерєв виступив з ідеєю, що виходила далеко за рамки чистої науки. Пантеон, про необхідність створення якого заговорив знаменитий психолог, уявлявся ним уже не як наукова установа, але як свого роду храм матеріялістично-атеїстичної віри. На відміну від створеного у Франції «Пантеону великих людей Батьківщини», де зберігалися мощі Вольтера, Ж. Ж. Руссо та інших кумирів революції, радянський Пантеон був сховищем тільки «консервованих мозків» (саме так у Бехтерєва) видатних людей.

Звичайно, перлиною колекції мусив стати мозок В. Леніна. Втім, В. Бехтерєв спізнився: 1927-го року, коли він сформулював свою ідею, вона вже морально застаріла.

Причина того, чому влада вирішила демонструвати не «суть», але «оболонку» вождя, полягала в тому, що мозок В. Леніна, всупереч усім чеканням, виявився не здатний прикрасити собою храм розуму. За свідченням Ю. Лопухіна, співробітника лябораторії при Мавзолеї В. Леніна, ліва півкуля мозку вождя в результаті хвороби утратила не менш третини своєї маси. Тож не торжество розуму, але сумна картина розкладу мозку вождя, який до того ж не перевищував середньої норми (1340 г), неабияк розчарувала нових можновладців.

Також лікарі довго не могли зрозуміти, на що хворів Ленін, і були більшими оптимістами, ніж сам вождь. Лікарів було багато, але це тільки шкодило справі. Сам Ленін лікарям не довіряв, особливо німецьким. Сам Ленін, виявляється, говорив своїм лікарям: «— Отже, коли-небудь буде в мене „кондрашка“. Мені вже багато років тому один селянин сказав: „А ти, Ілліч, помреш від« кондрашки» “. — і на моє питання, чому він так вважає, відповів: — Адже шия в тебе надто коротка».

Цікаво, що головні діючі особи при бальзамуванні — В. Воробйов і Б. Збарський — мали великі «анкетні плями» й радянську владу відверто не любили. Харківський лікар В. Воробйов у роки громадянської війни був свідком жорстокого розстрілу білих офіцерів червоними, про що й підписав документ; потім він якийсь час жив в еміґрації. А хемік Б. Збарський мало того що закінчив університет у Женеві, але згодом ще був директором трьох заводів, управляючим у вдови Сави Мамонтова і взагалі авантюристом. Обоє лікарів неабияк ризикували, погодившись бальзамувати тіло вождя, але таки впоралися. Один з партійних босів — а саме А. Красін — як знати, наполягав на тривалому замороженні — до тих часів, поки наука не навчиться воскрешати мертвих. Незабаром Б. Збарський створив знамениту лябораторію при Мавзолеї, ввів у справу свого сина (по суті, організував сімейне підприємство). У 1937-му В. Воробйов помер на операційному столі. Натомість його колеґа спокійно дожив до 1952-го року. Його, звісно, заарештовували, після смерти Сталіна звільнили, але потрясіння було надто сильне, тож менш ніж за рік після того Б. Збарський помер.

Далі робота в лябораторії при Мавзолеї тривала на двох рівнях. Офіційно вважалося, що тіло непідвласне часу й з роками стає тільки кращим. Самі працівники лябораторії чудово розуміли, що все не так просто. Проблем було багато, але їх обговорювали й вирішували. Вже сьогодні знаменита лябораторія стала комерційним підприємством.

Варто зауважити, що приблизно в цей самий час був написаний роман Є. Замятіна «Ми», фінальним акордом якого була « Велика операція» з видалення « центра фантазії» з людського мозку. Протягом наступних десятиліть інтерес до хірургічного «кореґування» мозку тварин і людей зростав, причому як у літературі, так і в науці. Експерименти над людським мозком ставали темами оповідань і повістей А. Бєляєва («Амба», 1929; «Хойті-Тойті», 1930), а також роману «Голова професора Доуеля» (1937). Незважаючи на метафоричність сюжету «Собачого серця» (1925) М. Булґакова, текст повісти відсилає до цілком реальних наукових практик того часу. Іншу, ортодоксально-радянську, версію того ж «булґаковського» сюжету запропонував у 1932 році І. Сєльвінський у п’єсі «Пао-Пао».

Отже, у творчому доробку «наукового» характеру мова йшла про пошук оптимального шляху до зміни людської природи. Адже сама логіка матеріялізму з неминучістю підводила до найпростішого рішення: якщо треба змінити свідомість людини, то для цього варто усього лише поміняти їй мозки. Тому літературні сюжети 1920—1930-их років цілком відповідали екстраваґантній науковій практиці часу. Відмова від релігійного світогляду призводила також до кардинальних змін у сприйнятті людини, і насамперед це стосувалося порушення балянсу в центральній антропологічній опозиції «душа-тіло». « Раніш у мене були мозки, — пояснив Залізний Дроворуб. — Але тепер, коли доводиться вибирати між мозками і серцем, я віддаю перевагу серцю», — значить персонаж казки «Чарівник Смарагдового міста» (1939) А. Волкова.

Якщо аванґард 1910—1920-их років збирався почати історію заново, переінакшивши людину в біо- та соціоекспериментах, то подальше заперечення цих «шкідливих» устремлінь породило уявлення про те, що радянський індивід можливий лише за нового, ним же створеного часу. Загалом особливої, чи пак «аванґардної» сваволі за тоталітаризму ніколи не було, адже будь-який тоталітарний режим легітимізує себе, виходячи з права держави запроваджувати надзвичайний стан. Телефонне право, таємні вказівки, що розсилаються чиновникам зверху в обхід конституції, засудження інтелектуалів-нероб, що не вчинили ніяких злочинів, та інші «беззаконня» сталінського, хрущовського і брежнєвського часу насправді були цілком законні, якщо глянути на справу під тим кутом зору, який пропонує теорія надзвичайного стану, що, у свою чергу, заповідає нічим не обмежений «державний» суверенітет.

Біля телефону. Фото А. Родченка. 1928 рік

1930-ті роки в СРСР стали останньою спробою доповнити «розмежувальні» зусилля історії складанням рятівних плянів. Зазвичай вони видавались за ґрандіозні, але насправді неабияк уступали навіть скороченим теоріям соціялізму XIX — початку XX ст. Тоталітарний режим тому й вимагав від обивателя «загальної мобілізації», що без наднапруження людських енергій не міг вирватися з протиріччя між великомасштабністю поставлених задач й льокальністю засобів для їхнього здійснення. Можливо, допіру ще ніколи в культурі не було сконцентровано одразу таку кількість настільки інтелектуалів, як це спостерігаємо у 1930-их роках. Утім, ніхто з них повною мірою не виправдав партійної довіри й не зумів вписатися в створену ними ж соціокультурну модель «громадянського» суспільства. Так, наприклад, Ґеорґ (Дйордь) Лукач, який багато в чому підготував чистку більшовицької партії у своїй теорії пролетарської самокритики, так і не зміг стати першорядним радянським філософом, незважаючи на всі старання, докладені ним у журналі «Літературний критик».