Чтение онлайн

« Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» — питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги — відказуємо на це сьогодні.

З офіційним визнанням Ігорю Костецькому в УРСР «пощастило» не менше, ніж, скажімо, «попутнику» Володимиру Свідзінському. Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний « кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками « ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та « інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства. Себто у непам’ять, де словопоняття з прізвищними коренями типу « кост» чи « свідз» ставали метафорою забуття.

Для української радянської літератури це зазвичай було культурно-смисловою константою: об’єм, сформований поза волею індивіда гармонійними порожнечами, що вряди-годи заповнювалися чутками й переказами. Але хіба лише для літератури підрадянської? Неприйняття Костецького еміґрацією — це та сама порожнеча «розуміння», себто квінтесенція слави у майбутньому.

Насправді ж літературний феномен І. Костецького, що більш скидається на біографічний парадокс, вартий пошанування. Російськомовний театральний критик Іван Мерзляков, який в еміґрації витворився на українського літератора і видавця Ігоря Костецького, — це було явище, яке мало неабиякий вплив на МуРівську громаду тодішнього діяспорного письменства. Мистецький український рух (МУР), до якого входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Другої світової війни опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі), був, як знати, замислений «літературними» втікачами з СРСР у 1945-му році. У місті Фюрті, що в північно-східньому передмісті Нюрнберґа, зібралася ініціятивна група у складі І. Багряного, А. Полтави, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), В. Домонтовича (В. Петрова), І. Майстренка, Ю. Косача, І. Костецького, вирішивши утворити письменницьку організацію.

Зліва направо сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех, стоять: У. Самчук і Г. Костюк. 1948 рік

МУР проіснував усього три роки, але повністю підтвердив свій зв’язок з питомо «радянськими», чи пак тоталітарно-колективістськими, формами організації культурного життя. Учасники ініціятивної групи вважали себе «новими панами» історичної ситуації, от лишень не «радянським», як у випадку з пролетарсько-селянським начальством в УРСР, але наразі вже «національним». У кращих традиціях комункультівського аґітпропу, чийого ідеологічного тавра мурівцям годі було позбутися, виголошувалось, що надалі українське мистецтво « покликане у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Хіба не того самого вимагали більшовики від «пролетарської літератури»? Так само, як пролеткульт вимагав « комунізму в мистецтві», використовуючи засоби партійної демагогії, нові «націоналістичні» начальники МУРу наполягали на безумовному підкоренні «нового» вчення про те, що справжня українська література повинна мати ознаки національної, відображаючи суть нації, а яка-небудь теорія «мистецтва заради мистецтва», якої в МУРІ дотримувався не лише І. Костецький, вважалась теорією « дезертирів від нації».

Розподіл апаратних повноважень у МУРІ також нагадував колишню радянську систему організації літератури. Ідеологом МУРу був харківський мовознавець Ю. Шерех. Керівником нової письменницької спілки обрали волинського прозаїка У. Самчука, котрого всі називали «Генералом». Згідно з доброю радянською традицією, тут-таки зібрався І-ий з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22-го грудня 1945-го року в Ашафенбурзі. Крім учасників вищезгаданої ініціятивної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: В. Барка, О. Варрава, К. Гриневичева, Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Я. Славутич та інші. Діватися деінде письмакам на вигнанні не було куди. Тож прозірливий товариш Сталін міг втішитися радянському колективізму МУРу, мовивши сакраментальне « інших письменників у мене для вас немає».

Відтак, «інші» письменники в МУРі були, але незалежні неофіти на кшталт І. Костецького (і то успішні, завважмо, неофіти), як знати, не віталися автентично-національною думкою в екзилі, тож протягом усього життя сей літератор так і не позбувся образливих епітетів на зразок «нахаби», «цигана» чи «літературного деґенерата», виданих новим «націоналістичним» начальством з радянських втікачів періоду ВВВ 1941—1945-их роках.

Видавництво «На горі», яким І. Костецький опікувався разом з дружиною Елізабет Котмаєр (теж, до речі, неукраїнкою), в еміґрації називали « безрідно-космополітичним», оскільки основна увага там приділялася світовій літературі в українських перекладах — від «Іліади» Гомера до віршів Б. Пастернака. Не дивно, що й фінансування установи приписували радянським спецслужбам. Натомість в Україні видавництво «На горі» вважали, звичайно ж, «націоналістичним», тому що першою книжкою, яка з’явилася у ньому 1955-го року, було… вибране з поезій Т. С. Еліота. Що й казати про подальшу «запроданість» видань Ф. Ґ. Лорки, Е. Павнда чи О. Вайлда.

Власне творчість І. Костецького вирізняється надзвичайним жанровим розмаїттям — від прозової театралогії і краєзнавчих екзерсисів до театральних п’єс і модерністських новел, але жодне з творінь не живе за клясичними законами вибраного жанру. З дивовижною легкістю І. Костецький маніпулює своїм читачем, водячи його від однієї ілюзії до іншої через облудну реальність і дійсну фіктивність. Безперечно, література для нього — це безмежне поле для азартної гри в літературу.

Подібно до Дж. Джойса, І. Костецький підриває граматику з ортографією, легко поєднуючи архаїзми з неологізмами, а нормативність з розмовною і жаргонною лексикою. Особливо це помітно в його перекладах з В. Шекспіра, малознаних в Україні, серед яких «Гамлет», який і досі, майже через півстоліття, залишається куди актуальнішим навіть у порівнянні з останніми в часі варіяціями Ю. Андруховича, де поміж іншими попередниками автора-перекладача ім’я І. Костецького навіть не згадується. Залишаючи ці переклади часом незавершеними, сам І. Костецький ніби підкреслював, що література — це не кінцевий результат, а нескінченний процес, не натхнення, а копітка праця, в якій багато важить вибір прийомів і засобів.

Задля історичної справедливости варто навести зразки інтерпретації найзнаковіших, либонь, місць з «Гамлета» з-під пера відповідно Ю. Андруховича та І. Костецького, в яких і багатошарова семантика, й метроритмічні особливості ориґіналу, звичайно ж, прагнуть досягти еквіваленту української мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, «сучасність» кожен з перекладачів розуміє, річ ясна, по-своєму.

« Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу, пояснить іншим, бодай трошечки просвітить нашу антилітературну громадськість. Але справа безнадійна», — бідкався І. Костецький в інтерв'ю Ю. Соловію у 1962-му році. Справа « просвітлення», принаймні для читачів в Україні, затяглась, як бачимо, на довгі десятиліття. Лише нещодавно з’явилися щедрі зразки творчости І. Костецького з міркуваннями про її автора з-під пера Г. Грабовича і М. Стеха, друковані відповідно в «Критиці» та «Кур’єрі Кривбасу». Зауважмо, що переможний марш Костецького по вітчизняних виданнях розпочався саме з його програмових новель «Ціна людської назви», «Божественна лжа» і «Перед днем грядущим». Переповідати їх тут, очевидно, немає сенсу, оскільки від часу їхньої появи в еміґраційних виданнях середини 1940-их років, вони, нарешті, стали приступні нашому читачеві. Єдине, на що варто звернути увагу, це значущість епіґрафа до однієї' з вищезгаданих новель І. Костецького, позиченого ним, між іншим, із сонета Ю. Клена «Сковорода», який підкреслює адресу всієї творчости автора-модерніста.

« І може іншого шляху немає, / щоб з хаосу душі створити світ», — ці рядки передують новелі І. Костецького «Божественна лжа». Зрозуміло, що вони характерні для тогочасних пошуків української літератури в екзилі, яка завжди хиталася поміж «західництвом» і «ґрунтівством» своїх багряних представників. Тогочасні плекання і пошук образу «надлюдини» в літературній круговерті повоєнної Европи змушує пригадати справжні мотиви блукань потаймиру. « Зумій створити у собі хаос, щоби народити танцюючу зірку», — вирік свого часу Ф. Ніцше, безперечний натхненник «інтеґральних» течій національно-еміґрантського, чи пак «нового» начальства тих років.

Перший з’їзд МУРу. Сидять: О. Лятуринська й У. Самчук. 1948 рік

Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: « Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».