Чтение онлайн

— І народ цей прекрасний, — тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

— Що в нього є спільність із французьким, — обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, — по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу…

— Бо викуп, — прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, — це значить, власність. А власність — значить, любов.

— Викуп, — озвався комкор 2, — це найвища мрія українського народу.

— І це єсть та точка, — перехопив нитку розмови Шоммет, — на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба — класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за „хату свою“, за бодай невеличку державу, руський — за хату чужу, за грабіж, за анексію…

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

— Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська — імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських — оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри, республіканська. Хоча, кажучи точно, форма влади, якої прагнемо ми, це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар і римський народний трибун.

— Tres bien. Розумію, — озвався консул».

Ці ж правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману І. Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906-го року у вирішенні тих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові «друзі» — представники іноземних держав. Описуючи в романі події 1918-го року, І. Дніпровський не йде до кінця в своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова европейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників В. Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить Задзеркаллям великої політики, дізнаючись про « секрети чорних ходів», « приниження офіційних віталень», « зневагу готельних рабів» і т. ін. Насправді ж зацікавленою стороною в цій справі були якраз ті «іноземні друзі», котрі власними силами, у вигляді численних консулів радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави «надійного сусіду» в новій Европі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни — члени Антанти — з самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги. Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.

Харків. Державна драма «Березіль». 1930-ті роки

У 1928-му році І. Дніпровський, автор «Яблуневого полону» та патріотичної збірки «Добридень, Ленін», писав про себе: « В своїй творчості люблю виражати сильні рухи мас, і навіть мале оповідання не звучить для мене до того часу, коли в нім не заговорить маса, маса навіть як фон, на якому діють індивідуальності». Тож, мабуть, невипадково для свого роману І. Дніпровський обрав історичний період, протягом якого на арену політичної боротьби вийшли саме ті сили (« навіть як фон»), котрі повною мірою репрезентували дух української революційної стихії. Існуюча в часі описаних у романі подій Директорія, а до неї й Центральна Рада жодною мірою не могли серйозно цікавити політичну Европу. Зокрема, щодо уряду Директорії вважалося, що в очах Антанти він репрезентував « не державу, а бунтарів, ворохобників», мовляв, « Україна без Гетьмана в очах Антанти перестала вважатися за державу» (П. Солуха). І це не було дивним, бо соціялістична плятформа, на якій продовжував стояти уряд Директорії, проповідуючи скасування приватної власности та націоналізацію землі, аж ніяк не відповідала програмі тієї ж Антанти. В пляні зовнішньої політики Берестейський договір 1918-го року надійно відвернув її від України.

Якою ж саме уявляла собі майбутню українську державу Европа, якої її насправді прагнули тодішні провідні верстви політичного громадянства в Україні — про це розповідав І. Дніпровський у своєму незавершеному «захалявному» романі «Народе мій».

У центрі зліва направо у першому ряду: П. Тичина та І. Дніпровський, у другому: П. Панч і М. Куліш. 1920-ті роки

« Втім знала я: в один затихлий вечір / До інших барв сягне твоя рука», — віщувала своє недалеке прийдешнє варшавська манекенниця Олена Теліга з дому Шовгенева, маючи на увазі поведінку своїх нових «націоналістичних» друзів.

Олена Теліга. 1936 рік

Отже, від липня 1941-го року богемна поетка О. Теліга зникає з Кракова, аби стати культурною референткою ОУН (якою під згадану пору керував поет-археолог Олег Ольжич), будучи призначена спочатку на Львів, а потім на Київ, куди повертається після вимушеної еміґрації. Слідом за нею нелеґально переходять кордон, занурюючись згодом у пострадянську діяльність, близькі друзі поетки — ті, що, можливо, найкраще розуміли тодішній її гарячковий стан повернення. У Києві О. Теліга організовує Спілку українських письменників, в якій стає за голову і при якій редаґує літературно-мистецький тижневик «Літаври», що виходив як додаток до газети «Українське Слово». 9-го лютого 1942-го року О. Телігу розстріляло Ґестапо за « антинімецьку діяльність». « Але лишилася леґенда, — значить її подруга Г. Лащенко. — Овіяне леґендою і недовге, як блискавка, життя Олени Теліги».

Як бачимо, усе виглядає на те, що надалі маємо справу з леґендою, яку створили автори численних «патріотичних» спогадів, звідки тендітна постать манекенниці О. Шовгеневої виростає на образ поетки-мучениці О. Теліги. Хоча, як свідчив її найближчий приятель О. Жданович, « так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги». Тому вже сьогодні, вкотре репродукуючи портрета згадуваної людини, мусимо замислитися, чи не штучно роблено цю ікону з образу молодої життєрадісної жінки (« розсміяна й романтична»), якій заздалегідь було знати про можливий перебіг дальших подій, адже заарештованих всередині грудня 1942-го року членів редакції київського «Українського слова», а саме друзів О. Теліги — І. Рогача, О. Оршана-Чемеринського, П. Олійника, І. Яковенка — незабаром, а саме перед Новим роком, випустили з огляду на те, що вони з України мали виїхати? « Але минуло два тижні, — згадує О. Жданович, — поки їх покликали до Ґестапо і сказали пакувати речі». По тому, вже всередині січня, ніби нехтуючи явною небезпекою арешту, виїздять з Києва решта розкритих німецькою владою членів ОУН. Нарешті, аж 9-го лютого, коли О. Телігу розстрілюють, начальник підпілля О. Ольжич хапається за голову: « Я це відчував, але якби я це знав кілька годин раніше!» Тим не менш, коли він, після переговорів з головою ОУН(м) А. Мельником, повертається за кілька днів до Києва, то насамперед, як свідчить О. Скорупська, просить негайно викликати до нього О. Штуля, котрий мешкав разом із подружжям Олени і Михайла Теліг — а не саму поетку! — хоча за часу його відсутности становище стало ще небезпечніше: під загрозою опинилася Спілка письменників під головуванням О. Теліги.

Щодо проведення самого арешту О. Теліги також існують певні розбіжності, які не дозволяють на «ліричну» буденність ситуації, що її переказує Я. Гайвас, згадуючи, як « в іскристий лютневий ранок, оточена зграєю гітлерівських катів, вона (Олена Теліга) спокійно вийшла з хати». Натомість перевага надається «офіційному» твердженню «націоналістичного» начальства про те, що подружжя Теліг було заарештоване не «в хаті», а при виконанні службових обов’язків, себто в приміщенні Спілки письменників, як того вимагає партійна леґенда.

Явно не дотримується «сповідального» стилю власних спогадів також М. Бачинська-Донцова, коли, згадуючи, як « в темряві безсонних ночей Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог послав їй „найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання“», тут таки, майже підсвідомо, сахається в бік здорового глузду: « Ніхто з нас, що читали у „Вістнику“ ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго вони стануть грізною дійсністю!» Ба більше того, чому саме Олені й Михайлові Телігам « призначена була найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину»? « Чому? За що? Навіщо? — покинувши власний, щойно героїчний патос, вигукує М. Бачинська-Донцова. — Жахлива таємниця гнітила нас усіх».