Чтение онлайн

24 июня 1848 г.

Голився я на тиждень раз,- І нікому й байдуже! Приїхав Він, [17] віддав приказ: «Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже». Отже ж, щодня я і голюся, Аж пасока юшить із бороди; То гребінцем чесавшись уколюся, То, глянь - витягую з води Гарячої свій палець, Вже перетоплений на смалець. Ходив до панночок, накинувши свитину... «А що се, сучий сину?
– Загуркотав наш пан,- Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!» Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,- Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані, Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ, Що іноді аж розіпре живіт; Тепер Він догори все повернув ногами... Нехай святий дух буде з нами!.. Тепер вже череду жене із поля дід, А Він, гляди, тогді нас кличе на обід! Бувало, смерклося,- то ми і до хропка, Тепер тогді Він тільки збитень смокче, Куйовдиться, не їсть і спать не хоче, Бо поведенція московська, бач, така! Ой, щоб вас! Ей, Андрію! Сказав би щось, та не посмію... Та вже ж побачимо, яку там цяцю Ви привезли [18] за сю нам працю?

20 июня 1851 г., Полтава

Як тільки задзвонять чотири годинки, Так ми й шморгнемо в високії будинки Та любих панночок Засадим до книжок: Нехай гуртом голосять Та хоч борщу Петрові просять.

21 июня 1851 г., Полтава

Послухав жінку Та взяв на перемінку Пістрявії із Харкова штани, Так, отже, бач,- Хоч сядь та й плач: Щось не вподобались Йому вони! [19] І осміяв, І ошпував, Мережані штани, на всю Полтаву Ні за що ні про що пустив у славу. Коли б то ж вже сам тільки Він, То й сількось. Вже б - байдуже! А то й Вона, ізлізши на ослін, Розкудкудакалась щось дуже Та над Петром ну реготать, Петра на глузди піднімать! Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху, Розхлюпала на скатерть сирівець... Тоді, злякавшися, та навпростець, Ну, драла!.. під свою махнула стріху!

23 июня 1851 г., Полтава

Ой мені тяжко [20] Ой мені нудно,- Як без роботи жити мені трудно! Ой піду я манівцями Та нудьгу розважу, Чи не стрінусь з панночками,- Може, слово скажуть. Ох, мені важко, Ой мені нудно, Як без роботи жити мені трудно! Не зустрівсь я з панночками: Вони всі в світлиці, Шиють кохти з фальборами, Лагодять спідниці. Ох, мені тяжко, Ох, мені нудно, Як без роботи жити мені трудно! Ой піду я у садочок. Час прокоротаю. Та сяду я під кленочок, Пісню заспіваю: Ой покинув Петро хатку І жінку-небогу, Помандрував без оглядку В Полтаву, в дорогу. Ой вернись назад, Петрусю, Швиденько вернися! Не вернешся - утоплюся, Тогді не журися! Помандрував... вона ж з хати, Дітки занищали! «От тепер ви,- каже мати,- Сирітками стали».

26 июня 1851 г., Полтава

А що ж оце, Андрію? Яку там веремію Підняв ти на Веренститут? Питаємось: де ти? Чи тут? А ти - на перелоги, Знай, охкаєш, задравши ноги! Та вже як не міркуй, А сам на себе пожалкуй! Не раз, не два заплачеш, А дива більше ти такого не побачиш. От! Як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли, А тут скрипки й дудки, Сопілки й кобзи всі як нам заголосили, Та в мідні тарілки Як брязкнули, загромотіли, То будь я песький син, Коли в світлиці хоч один Усидів на ослінці! Та вже й придумали йому гадючі німці! А їх-то, бачиш, два брати: Адже ж їх знаєш ти! Отже ж, й умовились: «Ти,- каже,- все руками, В світлиці понад панночками, Як будуть грать - махай!» «Ну, сількось і нехай! Та ти ж з дівчатами співай». Отож вони як стали, То так із ним і заспівали: «Місяць в хмари закотився, Та й стало темненько. Чого ж Петро зажурився І болить серденько? Не ховайся до півночі, Місяцю червоний! Не виплакуй свої очі, Козаче моторний! Тече річка все тихенько І моря шукає: Ой так і моє серденько До жінки здихає!»

30 июня 1851 г., Полтава

Яко аще бы не закон твой поучение мое был,

тогда убо погибл бых во смирении моем.

Світить місяць у віконце, Та в очах темніє! Сяє в небі ясне сонце, Та серця не гріє! Коли б швидше вже отая Звіздочка засяла, От тогді б то болісь злая Камнем з серця спала! Та де ж вона забарилась, Де ж вона блукає? Може, в шинку похмелилась Та й там спочиває? Та вже ж нехай хоч похмільну Та везуть швиденько,- Утнемо ж ми їй весільну, Приймемо гарненько! Ой давно б вона, небога, В Харкові блищала: Так от, - залізна дорога Усе попсувала! Настроїли сучі німці Возів з чавунами: Сидиш собі на ослінці, А тут... Госпідь з нами! Без волів і без коняки Колеса махають, Бо не хто ж - самі чортяки Ридван попихають! А зустрівсь з другим обозом,- Утруть тобі маку: Змелють всього з твоїм возом На шпанську кабаку!

12 января 1852 г., Харьков

Слышану сотвори мне заутра милость

твою, яко на тя уповах.

Ой де ж вона залетіла, Обіцяна Галка Біла? Мабуть, Харків проминула, Чи не в вирій лиш шморгнула? Писав пан: звізду дав І червону стрічку. От я й ждав... Дулю взяв. Ще й поставив свічку! Ой схоплюсь, утоплюсь, Повішусь на гілці! Або смерть, як нап'юсь, Найду я в горілці! Поскупивсь ти цяцьки Прислать на свитину,- Присилай же гвіздки Забить домовину! І не квапсь, не рятуй,- Ні, вже не оклигну, Таки вмру,- пожалкуй, Ще й ногою дриґну! І святих не скликай: Вилають на славу! Лучче гривню виймай На дзвін Станіславу!

20 января 1852 г., Харьков

Возрадуюся і возвеселюся о милости твоей,

яко призрел еси на смирение мое, спасл еси

от нужд душу мою и несе мене затворил

в руках вражиих, поставил еси на пространне

нозе мои.

Та й гарна ж та Галка Біла, Що до Петра прилетіла! Чого ж мені журитися? Хіба ж іще трясці! Тільки богу молитися, Щоб жить в твоїй ласці. Чого бажав - усе Ти дав: На піввіку стане; Аби лишень Ти вікував, О мій любий пане! Через плечі почепив Ти Стрічку червоненьку, А над серцем пришпилив Ти Звіздочку ясненьку; І на радощах серденько Під звіздою б'ється,- Що аж стрічка та частенько На грудях трясеться! Та й гарна ж та Галка Біла, Що до Петра прилетіла І на грудях йому сіла! «А поживем,- так сам кажеш,- Ще й Гальку дістанем». Ну, там собі як сам зважиш: Ми спорить не станем!

13 февраля 1852 г., Харьков

Вернулася ж Химка Допрядать починка. Ой насуче ниток, Що буде з півміток! Язик - веретено І бреше скажено! Накрутить десятки, Витче і двадцятки; Буде й полотенця, Буде і ряденця! І кождій свашці Спече по ковбасці! Кого і принадить, Кого і пригладить, Кого і почеше, Та бреше, та бреше! Хоч пряжа і рветься, Та вона сміється: Поки клоччя стане, Сукать не перестане. Язик - мотовило, Чом не крутить сміло? Поки не одубіє, Нехай меле й віє!

[Початок 1852 р.]

Истязал еси беззаконие мое и грехи моя

изследил еси. Руцо твои сотвористе мя

и создаете мя; потом же, преложив,

поразил мя еси.

Иова, кн. 1

Ну, вже таки

Далась взнаки

Мені та Галка Біла!

Мов чиряки

На печінки,

Отак притьмом і сіла!

Було, всі дні

На черені

Пряжусь та позіхаю,

То шість разів

До пирогів

Із печі я злізаю.

Ряди-в-годи

До бороди,

Було, доходить діло...

От розскубеш,

В жмені помнеш,

Та й вп'ять у просо сміло!