Чтение онлайн

27 декабря 1855 года, Харьков

Tu as bien fait, ma ch`ere fille, D'avoir oubli'e ton manchon: Le feu de ton esprit p'etille Sans la chaleur d'un vil torchon. Les 'etoffes les plus co^uteuses D'un sot sont un triste ornement; L'or et les pierreries pr'ecieuses P^alissent aupr`es d'un talent. Lorsque d'un clavier most tu tires Des sons vivants et m'elodieux, J'oublie la terre, et tu aspires, Dans tes br^ulants transports, aux cieux. Ou, lorsque ta main filiale Veut caresser mes cheveux gris, Mon coeur bondit, mon coeur tressaille, Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris. Voil`a tes joyaux, ta parure, Ma ch`ere enfant! soigne les bien, Et que ta vertu nous assure Et notre bonheur et le tien. Et quand, par un sort immuable Mon heure sonnera d'adieux. Ange de paix! fille adorable. Ta main me fermera les yeux.*

30 d'ecembre 1855, Harkoff

до любої моєї Аполлінарії з приводу її забутої муфти Вчинила добре ти, дитино, Свою забувши муфту в нас: Нащо горнутися в шматину, Як серце гріє повсякчас! Вдягни дурного в пишні шати І з того буде тільки сміх, А хто талантами багатий - Алмази бліднуть проти них. Коли ти клавіші торкаєш І мелодійний будиш звук,- До неба душу пориваєш Від грішного падолу мук. А як ласкавою рукою Мені ти пестиш сивину,- Я чую, повен супокою, Сльозину ва щоці ясну. Ось де оздоби найпишніші, Моє дитя! Пильнуй же їх, Живи в чесноті,'в милій тиші, Батьків чаруючи своїх. Коли ж у темну домовину Прийде мені пора лягти,- Закриєш очі в ту хвилину Мені, мій янголе, лиш ти.

30 грудня 1855, Харків. Переклад М. Рильського

Сидить батько на лаві, Насупивсь... сумує; Дочка ж його в Полтаві З хлопцями гарцює, Виліз батько із хатини - Дочку виглядати... І не чувать дитини!.. Що за вража мати! «Вертайсь, дочко, додому, Годі гопцювати, Годі ж сього содому В людях виробляти! Чи се ж таки не диво, Та й не дивовина, Щоб по тижню мед, пиво Смоктала дівчина!» «Ой я б, тату, вернулась,- Не пускає мати; В шість узликів стягнулась,- [36] Хоче танцювати. Ой я б, тату, не дуже Тих медів бажала, Коли ж мати... байдуже! «Пий, дочко!» - сказала. «Та пий,- каже,- поки п'ється! Нехай легко там ікнеться - І батькові, і дитині, І в господі всій родині! Хай цибулю батько лупить, А нам капшук з скрині цупить Та в Полтаву надсилає, Поки мати тут гуляє! Скачи ж, дочко!.. мати скаче: Нехай дома батько плаче!..»

31 декабря 1855 г., Харьков

Володьку, не казись!.. Поб'ю! Послухай раду ти мою! Коли не преш зо мною в сварку, Так ти схопи своїх, Олену й Варку, Та надвечір поки й чухрай До нас на збіжень, ось, бач, чай, Моя стара й дочка сказали, Що будуть кобзи і цимбали Дівчатам натщесерце грать І хлопцям голод проганять. А ти шепни Олені й Варці, Що я од жінки вкрав калганної по чарці Та деякий таки й курятини шматок. Заберемось собі в куток, Згадаємо свою родину Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину!

16 января 1856 г., [Харків]

Скачи, мати, серед хати, Підтикай запаску! Шахрай нитки і півмітки За шинкарську ласку. Хай сусідки папослідки Дивляться й регочуть: Поморгають, покивають Та й пересокочуть. Круглий, мати, щоб всім знати, Поки ще з півжмені Бряжчить бідних шагів мідних В батьківській кишені! А не стане - він достане: Се його вже діло. Через кладки без оглядки Махай у шинк сміло! А не вірять, а не мірять Набір у шиночку - Сунь очіпок, застав діток, Скинь плахту й сорочку!.. Все то бридні, все то злидні: Згине й наживеться; А мед, пиво (тож-то й диво!) Тільки й пить, як п'ється!..

21 января 1856 г., Харьков

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?.. Чого, як молода та кізочка в бору, Що чи ногами лист сухенький заворушить, Чи вітерець шепне, чи жовна там кору На липі подовбе, чи ящірка зелена Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена, Шукає матері, дрижить, втіка... Ой чом же, Любко, ти жахливая така?.. Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш! Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!.. Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк З Литви: вподобав я не з тим твою уроду, Щоб долею вертіть твоєю сяк і так І славу накликать на тебе та пригоду!.. Та й час би дівчині дівоцькеє гадать: Не вік же ягоді на гілці червоніти, Не вік при матері і дівці дівовать... Ой час теляточко від матки одлучити!..

16 марта 1856 г.

Печально я гляжу на наше поколенье.

Лермонтов

Як подивлюсь на хист теперішніх людців, На витребеньки їх... Та що з ними мороки!.. То, далебі, дрючок отак би і вхопив, Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки! Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!.. Учора - байдики, сьогодні - перелоги; Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така, До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги! І кат їх батька зна, над чим таким важким Дихтовні животи вони понадривали? Сказать би, не в примір, приміром би таким, Що над горілкою - так ні! не коштували. Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять, Як їх батьки колись та їх діди кругляли!.. Не вспіють квартою в ротах пополоскать,- Вже й по-індичому в шинку заґерґотали! З похмілля нудяться, їдять за горобця, Об Семені дрижать, об Петрі - зранку мліють, А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця - Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють! Та й без пропасниці - не скілько з їх добра, І кращих не в примір кладуть у домовині! Худобоньки - дасть біг!., ні хати, ні двора, В Великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині! Та ще й яка на їх одежина стирчить!.. Як звізди на небі - на латці латка сяє; Сорочка - решето, очкур пірнув в живіт, Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає. І що за пляшкою придбали їх батьки,- Вони потверезу протринькали і натще; Не з'їли, не спили, та все, небораки, На хмари дивлячись, здихають важче й важче! Ледачий з їх москаль та й миршавий козак! Чи трапиться стрілять...- пшик порох на пановці!.. Уже й злякалися! беркиць... об землю ряк! «Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!» І все обридло їм, і все їм не в користь; Тут не вередить їм, а там друге завадить; Полизкають борщу, ковтнуть галушок з шість,- Уже й кородяться, що й бабка не порадить. І марно як жили, так марно і помруть, Як ті на яблуні червиві скороспілки, Що рано відцвіли та рано й опадуть, Ніхто по їх душі та й не лизне горілки! І років через сто на цвинтар прийде внук, Де грішні кості їх в одну копицю сперли, Поверне череп їх, та в лоб ногою стук, Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»

24 марта 1856 г., Харьков

Колись було, Та вже давно - Аж за Богдана Хміля, Аби папір, Черкай на спір!.. Писалось без портхвіля. Тепер інак, Та й мудро так: Вся сила, бач, в портхвілях! За те ж не лай І вибачай, Що пишуть, мов з похмілля! Воно й не див! Бо розум жив Тогді в старій хатинці, Тепер зійшов, Жить перейшов В мальованім будинці!

2 марта 1857 г., Харьков

К тебе возведох очи мои,

живущему на небеси и проч.

До тебе, господи, що там живеш на небі, Звертаю очі я в пригоді і в потребі. Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде, Або як наймичка прохать до пані йде, Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, - Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі. Ой, змилуйсь, господи! та змилуйся ж на нас! Бо ворог дошкуля до сліз під інший час; А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні. Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.

18 ноября 1857 г., Харьков

Се что добро или что красно,

но еже жити братии вкупе и проч.

Нема вже й кращої людської в світі долі! Як вкупці братики живуть по божій волі, Так миро дороге лиснить на голові, По Аароновій стікає бороді І капа на його одежу саєтову, Так аермонськая, сказать, приміром, к слову, Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар, Так і на їх росить із неба Божий дар. А з ним щасливеє життя й благословення, І буде вік в честі їх у людей імення.

7 декабря 1857 г., Харьков

Ну, дядино Варко! Прийшлось було шпарко: Таке напало, Опановало, Що притьмом згинуть І ноги одкинуть! Груди підперло, Нутро замерло; Очі - цибульки, На носі бурульки, А з носа... крий боже! Що й сказать не гоже: Знай, хлюпа і плюска, Мов в калюжі гуска! А в пельці ж то, в пельці! Неначе в бутельці; Зашпунтовало, Замуцьовало, Що ні ковтнути, Ані дихнути! Так тебе скрутить,- Аж баньки помутить,- А в роті бридко, Що й плямкнуть гидко: Приміром, вівці Стояли на днівці!.. Язик - мов з сириці, На язиці печериці... Така нудота, Шо й вмерти б охота! А тіло мліє, В очах жовтіє, І млосно, і нудно, І так якось чудно: Все б то на воміти... От жінка й діти Голосять: «Тату! Покличмо в хату Варку, то, може, Трохи поможе!» Покликали Варку, Піднесли їй чарку: Вона ж як погляне. «Се,- каже,- погане! Се, бач, од пристріту! Подай воду гріту!» Подали водиці І кухоль з полиці. Звернула до сходу, Подула на воду. Перехрестилась І помолилась; І над водою - Кив головою! Кивала-кивала, Шептала-шептала, Подивилась в вічі, І сплюнувши тричі, Та й бурх солі в склянку, Мабуть, з хвиліжанку! «Випий же,-каже,- Жінка дьогтем змаже». Випив, скривився, Трохи не скрутився! Бридка од одмінка! От шмарує жінка; Вона ж ялозить, А тут морозить; А піт підо мною Ропа ропою! Я зціплю зуби - Трусяться губи... Тут - гульк!
– надо мною Нічною добою Скоїлось диво - З сирівцю пиво! От я й оклигав! А то б проплигав По пеклу довгенько... Ну, дядино-ненько! Воно за сю ласку Дав би й на запаску, Та грошей не маю, Хіба заспіваю. А ти, кобзарю, Заграй про Варю!