Чтение онлайн

— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.

— Ага, — промимрив господар.

«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.

— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.

– І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.

Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.

Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.

— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.

— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.

— А хто ж твій дядько?

— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.

Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.

— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.

— Що ви, що ви, — всміхнувся той.

Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.

— Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…

— Та невже?

Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.

– Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.

– Цілком слушно, — оговтавшись, погодився Мейтей.

— Ось чому я і прийшла, — знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. — Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?

— А навіщо вам? — неприязно спитав господар.

«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», — здогадався Мейтей.

— Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.

— Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, — почав було господар, але Ханако його урвала.

— Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.

— Тоді нічого про нього розпитувати, — скипів господар.

— Але й утаювати нема чого, — напосідалася Ханако.

Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]

— А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? — не відступав господар.

— Не казав, але…

— Але ви гадаєте, що хоче? — господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.

— Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, — вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.

— Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? — спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:

«Спробуй лишень сказати, що виказував!» — і аж відхилився назад.

— Вважайте, що так…

Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.

— Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, — втішався Мейтей.

— Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? — напосідала Ханако.

Господар як заворожений повернувся до Мейтея.

— Ти що-небудь чув?

Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.

— Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.

Ханако розпирала гордість.

— Ні,- промовила вона, — ви обоє про це знаєте.

– Он як! — «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.

— Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?

Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»