Чтение онлайн

— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.

— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.

— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.

— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.

— Ви його не знаєте.

— То й що? А все-таки хто?

— Одна жінка.

— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.

— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.

— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

— Носище? Це ви про кого?

— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

— Що, що?

— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

— Який же ти легковажний! І вже склав?

— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

— А далі?

— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

— А далі?

— Все.

— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.

— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.

— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

— Що означає «борсук із Імадо»? — розгублено допитувався Мейтей у господаря.

— Казна-що, — відповів той.

— Дотепно придумано, — похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

— Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

— Цікаво послухати.

— Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? — Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

— А хіба він у тебе випинається? — без усяких лестощів зауважив господар.

— Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс — це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

— Свята правда, — підхопив господар.

— Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

— Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, — заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

— Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей. — Але факти — найкращий доказ, ось він — хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

— Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

— Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди — це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

— Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву — у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс» [104] , то найбільшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

— Отож усе, що я вам повідав…

— Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, — помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

— Так от, протремо очі й почнемо спочатку… Гм-м… Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно… Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на виставці на горі Курамаяма [105] . Можна тільки пошкодувати, що той ніс було виготовлено, без попередньої домовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря — без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й приладнати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясніший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке порушення пропорцій тільки знижує його естетичну вартість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, — це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гордою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машкарі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув голос:

— Все ще базікають про ніс. От уперті!

— Це дружина рикші, - пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

— Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слухача — істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити прекрасній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.