Чтение онлайн

На слові «механіка» Кенґецу-кун знову захихотів.

— Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушується закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння механіки. Нехай Н — висота носа, d — кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, — вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

— Анічогісінько, — відповів господар.

— А вам, Канґецу-кун?

— Я теж нічого не второпав.

— Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули — суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець… Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

– І висновки є? — здивувався господар.

— А чого ж бо ні? Доповідь без висновків — все одно, що європейський обід без десерту… Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вищенаведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спадковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Через свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлюбу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних заперечень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

— Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

— Що ж, — сказав він, — якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А якщо вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене…

— Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

— Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! — випалив він, задихаючись від люті.

3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» — «Мабуть, кортить перебратися у більший дім!» — підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти — жалюгідний хвалько!»

Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

— Припиніть! Чого поставали під огорожею?

— Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! — посипалися на нього образи.

3нетямлений від люті господа схопив кийок і вискочив надвір.

— Оце так! Ура! Ура! — заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгублений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.

Своїм звичаєм, я і далі нишком навідуюсь у садибу Канеди. Тепер уже не треба довго тлумачити, що таке «своїм звичаєм». Кожному відомо: «своїм звичаєм» — це «часто», піднесене до квадрату. Зроблене раз кортить повторити, а пережите двічі — зазнати втретє. Це, властиве не тільки людям, а й котам. Ми з цим народжуємося. Тричі повторена дія стає нашою звичкою, а та, точнісінько, як у людей, перетворюється у життєву необхідність. Того, хто здивується: навіщо, мовляв, учащати в садибу Канеди? — я запитаю: «А чому люди вдихають дим ротом, а видихають носом? Коли вже вони безсоромно ковтають те, що не помагає шлунку, й не лікує від запаморочення голови, то я не хотів би чути докорів за відвідини Канедової садиби. Бо для мене це все одно, що для них тютюн».

«Нишком навідуюсь» — мабуть, невдало сказано, трохи ріже вухо. Адже я не якийсь там злодюга чи зальотник. Щоправда, я вчащаю до Канеди без запросин, але ж не для того, щоб поцупити шматок тунця чи пошептатися з китайською болонкою, в якої морда поморщена, наче її зсудомило. То, може, я шпигун?… Аж ніяк. Бо, як на мене, то взагалі на світі немає заняття мерзеннішого за ремесло донощика й лихваря. Правда, якось я виявив невластивий котам лицарський дух і заради Канґецу-куна мимохідь підгледів, що відбувається у будинку Канеди, але ж то було лише один-однісінький раз, — опісля я вже ніколи не допускався ницого вчинку, який міг би заплямувати моє котяче сумління. В такому разі навіщо я вжив оці підозрілі слова «нишком навідуюсь»? О, тут криється глибокий зміст. Щиро кажучи, я вважаю: небо створено, щоб усе на світі вкривати, земля — щоб усе суще на собі нести… Навіть уперті, швидкі до суперечки люди — і ті навряд чи зможуть заперечити проти цього. Так от, якщо запитати, скільки праці вклали люди у створення неба й землі, то виявиться — анітрішечки! Здається, немає закону, який дозволяє не створене твоїми руками вважати своєю власністю. А втім, нехай люди думають, що їм заманеться, я твердо знаю одне: не мають вони права забороняти іншим ходити, куди тим захочеться. Люди не посоромилися розмежувати неосяжну землю, поділити її на окремі ділянки, наставити пакілля, пообгороджувати парканами, назвавши маєтками панів таких-от і таких. Але ж це все одно, що протягти по блакитному небу мотузку й заявити: «Оце моя частка неба, а ота — його». Якщо землю продають ділянками завбільшки в один цубо, то чому б не продавати вроздріб і повітря, яким дихаємо, розділивши його на кубічні сяку? А якщо не можна торгувати повітрям, якщо безглуздо ділити небо мотузкою, то хіба логічно визнавати приватну власність на землю? Ясна річ, що ні. Я глибоко переконаний у непорушності цього закону природи, а тому бігаю, куди душа забажає. Не хочу — не йду, але як захочу — будь-куди доберуся, ніщо мені не перешкода. То чого ж мені ніяковіти перед такими, як Канеда?.. Шкода тільки, що силою нам не зрівнятися з людьми. А оскільки ми живемо у світі, де шанують приказку: «Чия сила, того й правда», — то нам, котам, не вдається перемогти, навіть якщо розум на нашому боці. А спробуй-но наполягати на своєму — не зоглянешся, як скуштуєш коромисла терезів власника рибної крамнички. Як колись Куро рикші. Коли правда моя, але сила — на боці супротивника і постає питання: зректися своїх переконань і скоритися чи нишком відстоювати їх до кінця, — я, звичайно, вибираю останнє. Але щоб уникнути коромисла, доводиться затаюватись. А що заглянути в чужий дім мені ніщо не заважає, я не можу стриматись, щоб туди не заскочити. Ось чому я нишком навідуюсь у садибу Канеди.

Хоч у мене й немає бажання шпигувати, однак щоразу, тільки прокрадусь у дім Канеди, мимоволі стаю свідком того, чого волію не бачити, закарбовую в пам’яті те, чого не бажаю пам’ятати: як пані Ханако уважно витирає носа після вмивання, як панночка Томіко ласо споживає рисові коржики, як сам Канеда-кун… На противагу дружині, у Канеди-куна ніс плескатий. І не тільки ніс, усе лице його сплющене. Напевне, в дитинстві під час бійки якийсь шибайголова схопив його за барки й що мав сили притиснув обличчям до глиняної огорожі, а зла доля оберігала сліди тої події цілих сорок років аж донині. Безперечно, його обличчя досить спокійне, але завжди незворушне. Хоч би як він сердився; воно не виказує його емоцій… Так от мені доводиться спостерігати, як Канеда-кун заїдає сасімі [106] тунця, ляскаючи себе по лисині, як узуває високі ґета й одягає високу шапку, бо не тільки його обличчя, а й він сам наче приплюснутий, і як їхній рикша насміхається з хазяїна, а сьосей захоплюється: «Ну, й голова! Так йому й треба!» Та хіба все перелічиш!

Останнім. часом я звик прослизати задвірком у сад, і, сховавшись за штучним пагорбком, вичікувати. Якщо пересвідчуюсь, що сьодзі розсунуті й навколо тихо, неквапом заходжу в дім. Якщо ж чуються людські голоси і я побоююсь, що мене помітять з вітальні, обходжу ставок, прокрадаюсь повз вбиральню і прошмигую під веранду. 3а мною ніякої провини немає, тож нічого мені боятися. Однак я завжди готовий зустрітися з неприємністю — з нахабою, прозваним людиною. Якби у світі жили самі розбійники на взірець Кумасака Тьохана [107] , то навіть благородні люди, уславлені своїми чеснотами, напевне, вчинили б так, як і я. Канеда-кун поважна ділова людина, тож мені нічого побоюватися, що він кинеться на мене, розмахуючи величезним мечем, як той Кумасака Тьохан, але подейкують, нібито через якусь хворобу він не вважає людей за людей. Що ж тоді казати про котів, коли він людей має за ніщо. Виходить так, що кожна істота котячої породи, навіть найславніша своїми чеснотами, повинна пильнуватися в його домі. Щодо мене, то саме необхідність остерігатися й приваблює — можливо, тому-то я, нехтуючи небезпекою, прокрадаюся через ворота Канедової садиби. Сподіваюсь повернутися до цієї теми пізніше, коли докладно проаналізую свої котячі думки.

«Цікаво, що ж там відбувається сьогодні?» — я приліг на моріжку вже знайомого штучного пагорбка й подивився на будинок. Крізь широко розсунуті назустріч весні сьомзі було видно, як у просторій вітальні подружжя Канеда розмовляє з незнайомим гостем. Жаль тільки, що пані Ханако повернула свій ніс до мене, а її злий погляд, ковзнувши над ставком, зупинився на моєму лобі. Канеда сидів до мене боком, повернувши своє пісне обличчя до гостя так, що воно видніло тільки наполовину. Носа наче й не було. Лише по їжакуватих, подекуди вже посивілих, вусах можна було здогадатися, що трохи вище прилаштувався ніс. Я дав волю уяві й подумав собі, як, напевне, приємно весняному вітру попестити таке гладке обличчя. Сама по собі пересічність — не біда, але тільки зіткнувшись з нею у храмі посередності й вульгарності, збагнеш, яка вона жалюгідна. І кого це в нашу просвічену епоху, епоху Мейдзі, доля нагородила таким безвиразним лицем? Сховаюся, як завжди, під верандою і послухаю, що говоритимуть, може, взнаю про кого.

— …тому жінка не пожаліла часу й пішла до нього розпитати, як… — своїм звичаєм чванливо провадив Канеда-кун. Чванливо, але не різко. Його мова була така ж одноманітно-нудна, як і лице.

— Якщо він колись учив Мідзусіму-сана… Справді, це непогана думка… справді, - з уст гостя тільки й зривалося оте «справді».

— Однак нічого не вийшло.

— А це тому, що Кусямі тугуватий на голову… Він був непутящий ще коли ми жили разом у пансіоні… Уявляю, як ви з ним попомучилися, — звернувся гість до Ханако.