Чтение онлайн

— Коли вже серед вас знайшлася така розумна людина, то я з охотою продовжу опис майбутнього. Я згоден з Докусен-куном, що нині можна спокійно поглядати на старомодиих зухвальців, які під прикриттям авторитету влади, пустивши в хід сотні бамбукових списів, силкуються накинути людям свою волю. Спроба тупих верховод, як наш Тьохан-сенсей з лихварсьхою душею, у паланкіні змагатися з поїздом сміхотворна. Однах мій опис майбутнього зачіпає не дрібні клопоти сьогодення. Я торкнувся суспільного явища, що впливає на долю всього людства. Я маю на увазі шлюб. Якщо уважно прослідкувати тенденцію розвитку сучасної цивілізації, то стане ясно, що в далекому майбутньому шлюб буде неможливнй. Не дивуйтесь. Ось у чому річ. Як уже мовилось, наша епоха — епоха індивідуалізму. За давніх часів, коли сім’ю репрезентував чоловік, повіт — намісник, а провінцію — князь, ніхто, крім названих осіб, не були індивідуумами. А якщо й були, то все одно ними не визнавалися. Несподівано все це змінилося, і тепер кожна істота наполягає на своєму праві бути особистістю. Озирніться навколо. Кожна людина своїм виглядом наче промовляє: «Ти — це ти, а я — це я». Двоє людей розминаються на вулиці й кожен у думці лається: «Якщо тахий негідник, як ти, людина, то я тим паче людина». Наскільки індивідууми зміцніли, настільки ж вони ослабли. Людина зміцніла настільки, що захистить своє «я» під чужого зазіхання, але порівняно з минулим ослабла настільки, що не може втручатися у життя інших. Здобута сила втішає людину, а слабкість доводить до розпачу. Тому-то людина намагається будь-що зберегти цю силу, щоб оборонитися і водночас захопити в сусіда хоч клаптик території. Коли так, то людям стає тісно. Кожен роздувається, от-от лусне, мучиться, а не живе. А оскільки людям тісно, то вони за всяку ціну силкуються вибороти собі вільне місце. До краю виснажені (самі винні: що посіяли, те пожали), люди винайшли спосіб полегшити свою долю — діти оселюються окремо від батьків. 3агляньте в гірські райони Японії. Там і досі ціла сім’я, цілий рід спить покотом в одній хатині. В ннх або немає індивідуальності, яку треба відстоювати, або є, але вони її не відстоюють. Їм досить того, що мають. А от у цивілізованих народів вважається невигідним, якщо ні батьки, ні діти не мають змоги робити того, що їм забагнеться, і тому, заради обопільного спокою, діти відокремлюються від батьків. У більш цивілізованій Європі ця система закріпилася раніше, ніж в Японії. Якщо іноді батьки живуть з дітьми під одним дахом, то син позичає у батька гроші під відсотки і платить за утримання. Такий похвальний звичай усталився тому, що батьки поважають у своїх дітях індивідуальність. Цей звичай обов’язково, рано чи пізно, треба запровадити в Японії. Родичі розцуралися вже давно, батьки відокремлюються від дітей на наших очах. Але людина не заживе вільно, поки не відокремиться ще від чогось. Адже її повага до розвитку своєї особистості, розвитку, що його дочасу вдавалося стримувати, зростатиме як на дріжджах. Але ж досі вже розлучилися батьки і діти, брати і сестри. Значить, доведеться подружжю розлучатпся. В наш час подружжям вважають жінку й чоловіка, що живуть разом під одним дахом. Але це — помилкове визначення. Щоб бути подружжям, потрібна гармонія характерів. 3а давніх часів ніхто не скаржився, що такої гармонії немає. Тоді казали: «Два тіла, одна душа». На перший погляд здавалося — ось чоловік і жінка, їх двоє, а насправді був лише один. Тож і по смерті вірна подружня пара оберталася в одного трупа. Ото була дикість! Тепер таке неможливе. Чоловік — це чоловік, а жінка — це жінка. Жінка приходить у дім чоловіка підстрижена по-європейському, в спідничці, загартувавши у школі свою індивідуальність, як крицю. Ясна річ, вона вже не може стати такою, якою хотів би її бачити чоловік. Бо якби вона стала такою, як заманеться чоловікові, люди сказали б, що то не жінка, а лялька. Чим розумніша жінка, тим страхітливіших розмірів досягає її індивідуальність. Чим більше вона розвинута, тим менше відповідає чоловіковому характеру. А коли так, то, природно, між чоловіком і жінкою виникають чвари. Отож, якщо жінку величають розумною, знайте: від світання до смеркання вона не дає чоловікові вільно дихнути. І цього горя було б досить. Але ні, чоловіки одружуються з так званими зразковимиІ жінками, і кількість жертв збільшується. Чоловіка і жінку розділяє така сама межа, як олію і воду. Ще добре, коли лінія розділу залишається горизонтальною. А от коли олія вступає в реакцію э водою, оселя нашого подружжя несамовито здригається, як під час землетрусу. Отоді люди починають розуміти, що спільне життя — неможливе…

— І подружжя будуть розлучатися? Це мене турбує, — сказав Канґецу-кун.

— Аякже, будуть. Усі подружжя на світі розлучаться. А тих, хто далі житиме під одним дахом, не будуть мати за подружжя.

— Значить, і мене віднесуть до цієї категорії? — нарешті занепокоївся Канґецу-кун своїм подружнім життям.

— Маєш щастя, що ти народився в епоху Мейдзі. А я віднині зостануся нежонатим, бо я розумом наперед збагнув суспільні тенденції майбутнього. Дехто базікає, що винне в цьому нещасне кохання. От жалюгідні короткозорі дурні! Та годі про них. Слухайте далі. І тоді з неба зійде філософ і проголосить нечувану істину: «Людина — тварина-індивідуаліст. Знищити індивідуальність означає знищити людину. Якщо хочемо зберегти значущість людини, треба за всяку ціну зберегти і розвинути її особистість. Шлюб — протиприродний дикунський звичай, жертвою якого мимоволі стає людина. Не дивина, що він існував в епоху безпросвітньої темряви, коли людська особистість перебувала в застої. А от у нашу цивілізовану епоху дотримуватися цього шкідливого пережитку — страшна помилка. В наші дні, коли культура досягла вершин свого розвитку, нема причин, які спонукали б двох індивідуумів до надмірно глибокої дружби. А проте неосвічені молодики і дівулі, перебуваючи в полоні гpубоі пристрасті, розбещевиям і потяrом до фізичної насолоди підривають людську етику і мораль. Заради людства, заради цивілізації, заради охорони індивідуальності ми повинні всіма силами боротися проти цього варварського звичаю…»

— Сенсей, я абсолютво проти вашої теоріі,- рішуче заявив Тофу-кун і лясвув руками по колінах. — Я вважаю, що немає на світі нічого дорогоцінвішого за любов і красу. Вони — наша розрада, наша надія, наше щастя. Вони витончують наші почуття, облагороднюють характер, виховують душевну чуйність. А тому не забуваймо про любов і красу, де б ми не народилися. Ті почуття виявляються в нашому житті, любов — у подружніх стосунках, кpaca — в поезії і музиці. А тому я думаю, що поки існують на землі люди, подружнє життя і мистецтво не зникнуть.

— Якби так сталося! А ти хіба не чув, що філософ сказав? Мистецтво зникне. І тобі доведеться змиритись. Мистецтву судилася така сама доля, що й подружньому життю. Розвиток особистості означає свободу особистості. А свобода особистості означає: «Я — це я, а ти - це ти». Хіба за таких обставив може існувати мистецтво? Адже воно буйно розквітає лише тоді, коли між митцями і прихильниками їхніх творів існує духовна спільність. Хоч би скільки ти пишався своїми віршами в новому стилі, а як ніхто ними не зацікавиться, то, пробач на слові, ти будеш одним-однісіньким їхнім читачем. Хоч скільки напиши «Любовних пісень» — ніщо не поможе. Тебе радо читає цілий світ лише тому, що ти мав щастя народитися в епоху Мейдзі…

– Я б не сказав, що дуже читають.

— Якщо навіть тепер не читають, то в майбутньому, коли той великий філософ зійде на землю і проповідуватиме теорію, спрямовану проти одружевия, в тебе не залишиться жодного читача. Не думай, що тільки тебе не читатимуть. У кожної людини тоді будуть свої, відмінні від інших, смаки, тож чужа поезія її не привабить. До речі, вже тепер в Англії помітна така тенденція. От хоч би романи Мередіта [209] і Джеймса, письменників з найяскравішою індивідуальністю. Ви гадаєте, їх читають? Аж ніяк. Тут нічого не врадиш. Адже вони мали б зацікавити лише тих читачів, що їх характер відповідає особливостям твору. Ця тенденція поступово досягне такого розмаху, що до того часу, коли шдюб вважатимуть за аморальне явище, мистецтво остаточно загине. Того дня, коли я не зрозумію, що ти написав, а ти — що я, на якоro біса здасться мистецтво!…

— Воно то так, але я інтуїтивно відчуваю: тут щось не те.

— Якщо ти інтуїтивно відчуваєш, що тут щось не те, то я дедуктивно переконався у супротивному.

— Можливо, ти переконався дедуктивно, — відповів Докусен-кун. — В усякому разі, чим більшу свободу дістає людина для розвитку своєї індивідуальності, тим більше ускладнюються її стосунки з іншими людьми. Чому Ніцше вигадав якусь там надлюдииу? Чогo він ударився в таку філософію? Та все через те, що не знав куди дітися від тої тісноти. 3 першого погляду видається, ніби надлюдина — ідеал. А насправді їй далеко до ідеалу, вона — наслідок невдоволення. Скніючн в дев’ятнадцятому столітті, коли буйно проростав індивідуалізм, але не можна було вільно перевернутися з боку набік, Ніцше з відчаю набазграв на папері все це безглyздя. Koли його чнтаєщ то відчуваєш не захват, а скоріше жaль. Його гoлос — не гoлос сміливця і подввжника, а зойк досади й обурення. Так воно й мало статися. В давнину тільки-но з’являвся герой, як одразу під йоrо прапори ставали тисячі людей. І всі були задоволені. Якби те задоволення протрималося й досі, то Ніцше не довелося б створювати героя ручкою на папері. От, приміром, Гомер й автор англійської балади «Лови» теж малювали героїчні характери. Але ті герої ні на крихітку не подібні до надлюдини Ніцше. Вони випромінюють світло і радість. Про них приємно чнтати. Були веселі події, ці події весело описано, і читач не відчуває ніякої гіркості. Але в часи Ніцше життя змінилося. Героїв не було. А якщо й були, то ніхто їх не визнавав. В давнину був один Конфуцій і йому дозволялося задавати тон. А тепер хоч греблю гати Конфуціями. Я взагалі підозрюю, що всі люди — Конфуції. Хоч би скільки ти вихвалявся: «Я — Конфуцій! Я — Конфуцій!» — а ніхто не зверне на тебе уваги. А коли так, то людина відчуває незадоволення. Від незадоволення близько до чванливої паперової надлюдини. Ми прагнули волі, ми її дістали. Діставши волю, ми відчули її незручності. А тому європейська цивілізація тільки з вигляду приваблива. А насправді вона щербатого гроша не варта. На противагу до 3аходу з давніх-давен на Сході вдосконалюють душу. І це правильно. Ви тільки погляньте, скільки людей стало неврастеніками внаслідок бурхливого розвитку індивідуалізму! Лише тепер, коли вже нічим зарадити, люди збагнули цінність афоризму: «3а князя народ живе спокійно». Збагнули, що фраза: «В недіянні оновлююсь» [210] — не жарт. Та нічого не врадиш, уже пізно — так непросипний п’яниця жалкує, що почав колись пити саке.

— Мені здається, панове, що це надто песимістична теорія! — завважив Kaнґeцу-кун. — Але дивна річ, я стількн наслухався, а страху не відчуваю. Чого б це?

— Тому що тільки-но одружився, — поспішив роз’яснити Мейтей-кун, а господар несподівано випалив:

— Ти глибоко помиляєшся, якщо, оженившись, думаєш, ніби жінка — добра й розумна істота. Я вам для науки прочитаю цікаву річ. Слухайте, — і господар узяву руки книжку, які він нещодавно приніс із кабінету, — Це старовинна книжка. Вона показує, що вже тоді жінки були капосними.

— Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?

— З шістнадцятого. Автор: Томас Неш [211] .

— Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?

— Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.

— Аякже, слухаю. Чудово!

— Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?

— Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.

— «Арістотель сказав: жінка — самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не велику. Бо велика жінка — великий клопіт, а мала — малий».

— Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?

— Моя жінка — великий клопіт.

— Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай далі.

— «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Мудрець відповів: вірна дружина»…

— А хто цей мудрець?

– Імені не подано.

— Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.

— А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».

— Ти ба, сидів у бочці, а таке придумав!

— «Піфагор сказав: на світі є три жахливі речі. Сказав: вогонь. Сказав: вода. Сказав: жінка».

— Бач, як необдумано базікали грецькі філософи. Як на мене, то на світі нема нічого страшного. Я, приміром, у вогні не горю, у воді не тону… — Докусен-кун затнувся.

– Коло жінок не впадаю, — прийшов ва допомогу Мейтей-кун. Господар скоромовкою читав далі:

— «Сократ сказав: найважча робота — правити жінкою. Демосфен сказав: якщо хочеш замучити свогo ворогa, віддай йому свою жінку. Вона йому таку бучу зчинить, так з нього воду виварить, що він не зможе й на ногах встояти. Сенека вважав жінку й неуцтво двома найбільшими нещастями на світі. Марк Аврелій сказав, що жінкою так само важко правити, як і командувати флотилією. Плаут [212] сказав, що жінки пишно вдягаються, щоб приховати свою природну потворність. Валерій [213] в листі до приятеля сповіщав, що для жінок нема нічого неможливого на світі й благав небо, щоб воно зглянулося на нього і захистило від жіночих підступів. Він же писав: що таке жінка? Вона — ворог дружби і любові, вона — гope неминуче, вона — шкода обов’язкова, вона — спокуса природна, вона — отрута, схожа ва мед. Якщо покинути жінку неморально, то не кинути — значить приректи себе ва муки пекельні».

— Сенсей, вже досить. Як наслухаєшся такого про свою жінку, то вже нічого не захочеш.

— Ще кілька сторінок лишилося. Ну що, читати?

— Краще не треба. Адже незабаром господиня вернеться, — тільки встиг пожартувати Мейтей-кун, як із їдальні долинув її голос.

— Кійо, іди-но сюди! — гукала вона служницю.

— От тобі й маєш! Чуєш, господиня вже дома!

— Ха-ха-ха! — засміявся господар. — А тобі не все одно?

— Господине, коли це ви встигли повернутися?

В їдальні тихо. Жодної відповіді.