Чтение онлайн

– Оце, другий рядок.

— Оцей? Ага, он що… Quid aliud est mulier nisi аmiticiae inimica… [196] Слухай, та це ж по-латинському!

— Сам бачу, що по-латинському. Я тебе питаю, як читається?

— А ти казав, що вмієш читати по-латинському, — передчуваючи небезпеку, ухильно відповів Мейтей-кун.

— Аякже, читаю. Читати читаю, але що воно означає, не второпаю.

— Як це так — читати читаю, але що воно значить, не второпаю»?

— Ну гаразд, ти мені хоч по-англійському переклади.

– Теж мені командир! «Переклади!» Хто я тобі, ординарець, чи що?

–  До чого тут ординарець? Ти переклади.

— Чуєш, а чи не краще облишити латину і послухати Канґецову історію? Зараз найцікавіший момент: помітять чи не помітять скрипку? Як колись Йосіцуне Кадзаюкі [197] на прикордонній заставі в Атак'a… Kaнґeцy-кун, а що далі? — раптом зацікавився Мейтей-кун і прилучився до аматорів скрипки. Без усякого жалю господаря покинуто, а Канґецу-кун ще з більшим завзяттям вів далі:

— Кінець кінцем я сховав її у старий кошик, той самий, що мені бабуся. подарувала, коли я від’їжджав у гімназію. Здається, вона принесла той кошик з поcaгом.

— Оце-то справді дрантя! Не дуже воно пасує до скрипки. Правда, Тофу-кун?

— Eгe ж, анітрохи.

— А горище хіба пасує? — присадив Тофу-куна Канґецу.

— Згоден, не пасує. Але ти не журися. Зате віршик можна написати. «Сумної осені ховаю скрипку в кошик». Що ви на це скажете, панове?

— Сенсей, ви сьогодні, мабуть, не одне хокку склали.

— Не тільки сьогодні. Вони завжди переповнюють мою душу. Сам Масаока Сікі [198] аж рота роззявив, коли я читав йому свої вірші.

— Сенсей, невже ви зустрічалися з Сікі-.саном?- простодушно запитав Тофу-кун.

— Ні, не зустрічався, лише підтримував щирі стосунки по бездротовому телеграфу, — бовкнув Мейтей-кун, і знічений Тофу-кун примовк. Посміхаючись, Канґецу-кун тим часом провадив далі:

— Ну от, я знайшов місце для скрипки. Але як же тепер нею користуватися? Звісно, не було б жодної мороки, якби я вийняв її з кошика і потай від людей милувався. Але мене це не задовольняло. Як не гратиму, то навіщо вона мені здалася? Якщо ж поведу смичком, вона забринить. А як забринить, її одразу почують. Як на лихо, за живоплотом сірійської. троянди проживав верховода тих, що в «осад випали».

— Кепська справа, — підладжувався до Канґецу своїм співчуттям Тофу-кун.

— Авжеж, кепська. Факти — вперта річ. Звук видав би тебе, — погодився Мейтей-кун, — як колись куртизанку Коґо [199] . Можна крадькома їсти, робити фальшиві гроші, але крадькома грати на музичному інструменті неможливо.

— Якби вона звуку не подавала, я б ще дав собі раду…

— Стривай. Ти сказав: «Якби вона звуку не подавала»… А от бувають такі речі, що й звуку не подають, а приховати їх не можна. Давно колись, ще як ми мешкали при храмі Коісікава й самі їжу варили, жив з нами такий собі Судзукі Тоо-сан. Той Судзукі страшно полюбляв мірін [200] . Купить, бувало, пляшку того саке й сьорбає собі на втіху. Якось одного дня, коли Тоо-сан вийшов на прогулянку, Кусямі-кун крадькома випив…

— Хіба то я випив мірін того Судзукі? — закричав господар. — Це ж твоя робота!

— Ого, а я думав, ти книжку читаєш! Виходить, усе чув. З тобою треба бути насторожі. Це про таких кажуть: «У нього руки на всі штуки» А втім, правду кажеш: я теж пив. Так, я пив, але на гарячому спіймано тебе. Так от, слухайте, панове. Взагалі кажучи, — Кусямі-сенсей рідко п’є. Але того разу він так надудлився! Адже пив на дурняка! Фізіономія опухла, почервовіла, аж страшно глянути…

— Мовчи! Ні бе ні ме в латині не тямить, а мене повчає, як треба жити!

— Ха-ха-ха!. Ну от, вернувся Тоо-сан, потряс пляшкою, — дивиться — аж половини нема. «Напевне, хтось випив», — сказав й оглянувся. Бачить: наш сенсей .забився у куток, ну чиста тобі лялька з теракоти…

Троє слухачів мимоволі зареготали. 3ахихотів і господар, не відриваючись від книжки. Що ж до Докусен-куна, то, мабуть, виморений завзятою грою, він опустив голову на дошку і давав хропака.

— А от вам ще один приклад, як можна видати себе й без звуху. Якось на гарячих джерелах в Убаґо мені довелося жити разом у кімнаті з одним дідком, здається, колишнім власником мануфактурної крамниці, щопішов на спочинок. Мені було однаково, хто він: власник мануфактурної крамниці чи лахмітник. Адже я мав свій клопіт. Річ у тому, що на третій день перебування в Убаґо в мене вийшли цигарки. Панове, ви, напевне, знаєте, що Убаґо — дуже незручне місце: в горах стоїть самотній будинок, в якому ви можете тілтки наїстися і прийняти ванну. Якщо вам не стане цигарок, то хоч плач не дістанете. Але ж відомо, людині більше хочеться того, чого немає. Я не вважаю себе запеклим курцем, але тоді сама згадка про тютюн виводила мене з рівноваги — так кортіло закурити. Як на зло, той дідок привіз із собою ворок тютюну. Сяде, бувало, передо мною на маті й давай пихкати. А пика його так і промовляє: «Що, кортить закурити?» Ще півбіди, якби він просто пихкав, а то ж пускав дим кільцями, пускав угору, пускав убік, пускав з носа і з рота. Одне слово, хизувався, що курить.

— Як це так — хизувався, що курить?

— Ви знаєте, що одежею хизуються. Taк от, він хизувався тим, що курить.

— Мабуть, краще було б у нього попросити, ніж отак мучитися.

— Е ні, я не просив. Я все-таки мужчина.

— А хіба мужчині не можна просити?

— Мабуть, можна. Але я не просив.

— А що ти зробив?

— Я не просив, а вкрав.

— Ого!

— Одного разу дід узяв рушник і подався у купальню. «Якщо курити, то негайно», — вирішив я і взявся до його тютюну. Але не встиг я відчути насолоди, як сьодзі зненацька відсунулися. Я оглянувся — як з-під землі де не вродився власник тютюну…

— Він, мабуть, не купавсл?

— Він пішов купатися, але в коридорі згадав, що забув гаманець, і вернувся. Так, наче не міг обійтися без того гаманця!

— Що й казати, підвела тебе твоя спритність.

— Ха-х. а-ха! Дідок мав гострий зір. Але залишімо той гаманець у спокої. Отож, коли старий відсунув сьодзі, в кімнаті літали клуби диму — за одним махом я викурив дводенну порцію. Недарма кажуть: добре далеко чути, а ледаче ще далі. Дідок миттю все зрозумів.

– І що він сказав?

— Як людина бувала він мовчки загорнув тютюн, якого вистачило б на п’ятдесят-шістдесят цигарок, у папір і простягнув мені: «Якщо вам до душі такий поганий тютюн, то, будь ласка, куріть», — сказав дідок і рушив до купальні.

— Оце, здається, в дусі едокко!

— Не знаю, чи то в дусі едокко, чи в дусі мануфактурника, але після того ми з дідком заприлзнилися і змістовно прожили разом цілих два тижні.

— І цілих два тижні він частував тебе своїм тютюном?

— Атож.

— А як справи зі скрипкою? Вже залагодили? — нарешті господар підвівся, відклавши книжку. З усього було видно, що він капітулював.

— Ще ні. Зараз починається найцікавіше. Якраз добра нагода послухати. До речі, як звати того сенсея, що спить на дошці?. Ага-а, Докусен-сенсей… Не завадило б і йому послухати. Довге спання шкодить здоров’ю. Розбудіть його, будь ласка.

— Гей, Докусен-кун! Прокинься! Цікава історія! Вставай! Кажуть, таке довге спання тобі зашкодить. Твоя жінка переживатиме.

— Га? — Докусен-кун підвів голову. По його цапиній борідці протяглася довжелезна блискуча нитка слини. Як у равлика.

— Ох, і поспав! «Туга зійшла на мене, як хмари на вершини гір». Приємно трохи задрімати!