Чтение онлайн

— Виходить, не купив? — допитувався господар.

— Та ні, купив.

— От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кінчати.

— Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться, — проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».

Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обридла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклавши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Цікава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки відданий мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.

Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Канґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:

— ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно вечір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі буде запізно — власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент — нелегка справа».

— Атож, нелегка.

— От я прикинув, що найзручніший момент — десята година. Але до десятої десь треба перебути. Вертатися додому, а потім знову приходити — марудно. Зайти в гості до приятеля і згаяти час за розмовою — не дозволяло сумління. Не було ради, і я вирішив повештатися по місту. Звичайно під час прогулянки непомітно минало дві-три години. А от цього вечора час ледве-ледве повз… Я тоді до глибини душі збагнув, що значить вічно чекати, — вдаючи, наче так і було, Канґецу-кун поглянув на Мейтея.

— Ще в давнину казали: «Нестерпно ждати біля котацу», — або: «Нестерпніше ждати, ніж бути жданим». Мабуть, і скрипці під дахом було прикро. А тобі ще тяжче вештатись по місту, як безпорадний агент поліції або бездомний собака. Таки правда, нема нічого жалюгіднішого за бездомного собаку.

— Мене ще ніколи не порівнювали з собакою. Я ж не такий жорстокий, як собака.

— Слухаю твою розповідь, а серце крається. Здається, наче я читаю життєпис стародавнього художника. Сенсей жартома порівняв тебе з собакою. Так що не переживай, а розказуй далі, - заспокоював Тофу-кун.

Звісно, Канґецу-кун однаково розповідав би, навіть якби його не заспокоювали.

— Потім и звернув з Окатіматі на Хіяцукіматі, відтак з Рьоґаетьо на Такадзьоматі, порахував безлисті верби навпроти префектурної управи, полічив вогні у вікнах лікарні і, скуривши на мості Кон’я дві цигарки, поглянув на годинник…

— Була вже десята?

— На жаль, ні. Я перейшов через міст Кон’я і, пустившись на схід уздовж річки, здибав трьох сліпих масажистів. А знаєте, сенсей, десь недалеко валували собаки…

— Довгої осінньої ночі слухати собаче валування трохи театрально. Можна було подумати, що ти втік з в’язниці.

— А хіба я комусь заподіяв зло?

— Кажуть, збираєшся.

— Як жаль, що навіть скрипку купити без докорів не можна. Коли так, то всі учні музичної школи — злочинці.

— Вчинок, навіть добрий, не визнаний людьми, — злочин. Ось чому на світі нема нічого непевнішого за поняття злочину. Якби Христос удруге з’явився на цей світ, його оголосили б злочинцем. Тож і красень Канґецу — злочинець, якщо в такому місці купив скрипку.

— Нехай буде по-вашому: припустімо, я — злочинець. Мені байдуже, хто я. Мене мучило, що до десятої ще далеко.

— А ти ще раз перелічи назви вулиць. Як цього не вистачить, ще раз запали сліпуче осіннє сонце. Коли й цього виявиться замало, з’їж три дюжини сушеної хурми. Я ждатиму бозна-доки.

Канґецу-кун посміхнувся.

— Нічого з вами не вдієш, доведеться усе кинути й забігти вперед. Ну що ж, одним стрибком перенесемося до десятої години. Отож о цій годині я опинився перед крамницею. Був холодний вечір. Завжди людна вулиця Рьоґае тепер спорожніла, лише іноді доносився сумовитий перестук ґета. Крамниця була зачинена, досередини вела лише вузька щілина в сьодзі. Мені чомусь здалося, начебто мене вистежує нишпорка, і я боявся зайти.

Господар, відірвавши очі від замацаної книжки, спитав:

— Ну що, купив уже скрипку?

— Зараз купуватиме, — відповів Тофу-кун.

— Ще не купив? Чого б я так довго зволікав? — наче сам до себе промовив господар і схилив голову над книжкою. Докусен-кун мовчки заставив майже всю дошку камінцями.

— Врешті я набрався духу, ввігнався у крамницю і, не скидаючи ковпака, звелів: «Дайте мені скрипку». Гурт хлопців на побігеньках і крамарчуків навколо хібаті, наче змовившись, перелякано витріщився на мене. Правою рукою я інстинктивно насунув ковпака на лоб і повторив; «Дайте мені скрипку». Найближчий до мене хлопчина, що силкувався зазирнути мені в обличчя, промимрив: «Гаразд», — і зняв в’язку скрипок з піддашшя. Я запитав про ціну — хлопчина відповів, що скрипки коштують по п’ять єн двадцять сен…

— Хіба ж бувають такі дешеві скрипки? Вони часом не іграшкові?

— Я спитав, чи скрипки однакової вартості, й хлопчина відповів: «Авжеж, вони нічим не різняться, усі однаково старанно виготовлені». Я вийняв п’ять єн банкнотою і двадцять сен срібною монетою, заплатив, а скрипку загорнув у заздалегідь взяту велику. хустку. Решта крамарчуків примовкла, заглядаючи мені в обличчя. Лице мені закривав ковпак, тож я не мав чого побоюватися, що мене впізнають. Однак якесь зловісне передчуття гнало мене на вулицю. Нарешті я сховав згорток під пальто й поспішив до виходу. Мені аж у п’ятах похололо, як крамарчуки гуртом крикнули мені вслід: «Спасибі!» На вулиці я озирнувся, на щастя, поблизу не було нікого. Тільки на відстані одного тьо від мене протяжно горланило кілька чоловік. «Від таких добра не жди», — подумав я і, завернувши за ріг крамниці на захід, через Хорібата вийшов на шосе Якуоодзі, відтак мимо селища Ханнокі обійшов підніжжя гори Коосін і врешті-решт добрався додому. Була вже за десять друга.

— Бідолаха, цілісіньку ніч бродив, — поспівчував Тофу-кун.

— Нарешті вернувся! Ну й довжелезне «табі-суґороку» [195] , - полегшено зітхнув господар.

— Саме зараз починається найцікавіше, адже досі була тільки прелюдія.

— Ще не кінець? От морока! Ну скажи, хто це витримає?

— Годі тобі про витримку. Обірвати розповідь на цьому — все одно, що вирізьбити з дерева Будду, а душі в нього не вдихнути. Ще трішечки розкажу.

— Звісно, вольному воля. Що з тобою вдієш, послухаю.

— А як ви, К: усямі-сенсей, на це дивитеся? Будете слухати? Я вже купив скрипку. Ви мене чуєте, сенсей?

— А тепер продаватимеш? І слухати не хочу.

— Ні, я не збираюсь продавати.

— Тим паче не хочу.

— От біда! Тофу-кун, лише ти мене уважно слухаєш. Мені самому вже обридло, але я все-таки хоч коротко розкажу.

— Можеш розповідати докладно, мені страх як цікаво.

— Taк от, скрипку я насилу придбав. Але ж де її тримати? Ось чим и журився. До мене частенько заходили приятелі, тож якщо нерозважно повішу в кімнаті, обов’язково помітить. Закопати в землю — марудне діло.

— Правду кажеш. Так що, сховав на горищі? — легковажно спитав Тофу-кун.

— Яке там горище! Хата ж проста, селянська.

— От, мабуть, ти крутився, як муха в окропі. Куди все-таки запxав?

— Як ти гадаєш, куди?

— Хто його зна. За віконниці?

— Ні.

– Загорнув у ковдру і сховав у шафу?

– Ні.

Поки Тофу-кун з’ясовував, куди Канґецу поклав скрипку, Мейтей-кун і господар завели свою розмову.

— Як це читається? — спитав господар.

– Що?