Чтение онлайн

— От якби я був там із рушницею, — сказав я. — Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.

Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.

Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.

Але хто не бував сам у високому лісі на островах, тому важко пояснити, яке дивне почуття тебе там поймає. В найясніший день там завжди присмерк. Власне, там не видно нічого: хоч куди глянь, скрізь стіна лісу, і гілля переплітається, ніби пальці на руці, а дослухаючись, ти щораз чуєш щось нове: люди гомонять, діти сміються, далі попереду — стукіт сокири об дерево, а часом швидке потайне шарудіння зовсім близько, так що мимохіть скидаєшся й хапаєшся за зброю. Можеш скільки завгодно переконувати себе, що ти тут сам, що довкола тільки дерева та птахи; примусити себе повірити в це ти не можеш. Куди лишень обернешся, все довкола здається живим, воно наче стежить за тобою. Не думайте, що це Амині балачки так настроїли мене, бо я не вірю в тубільські забобони ані на щербатий мідяк; просто це природна річ у джунглях, і квит.

Коли я піднявся майже на вершок гори — а схил тут у лісі крутий, наче драбина, — вгорі загучав вітер, почав ворушити листя, і крізь нього стало пробиватися сонце. Так мені було вже краще: шум весь час рівний, і ніщо тебе не полохає. Ось я вибрався на місцину, де був підлісок із того, що вони називають диким кокосом — та й гарна ж рослина, вся в червоних плодах! — аж раптом у вітрі залунало щось таке, наче мелодія, і я подумав, що зроду ще не чув такого. Я, звісно, почав запевняти себе, що то гілля гуде на вітрі, але хіба себе одуриш? Далі запевняв, що це якийсь птах, але я ще ніколи не чув птаха, що так співав би. Звук наростав, спадав, завмирав і знову наростав, і я вже думав, що це звучить так, ніби хтось голосить, тільки гарніше, а потім подумав, що це схоже на арфу, і тільки за одне я був певен: коли в такому місці щось отак солодко співає, добра з цього не жди. Можете сміятися, коли хочете, але я признаюся, що подумав про тих шістьох панночок, котрі з червоним намистом на шиї вийшли з печери в Фанґа-Анаані: чи й вони співали отак? Ми сміялися з тубільців та їхніх забобонів, але якби ви знали, скільки торгівців перейняли оті забобони — люди з чудовою освітою, що в Англії були, бодай декотрі, бухгалтерами чи діловодами. Я гадаю, що забобон виростає в тому чи тому місці, як бур'ян; отож, стоячи там і слухаючи те голосіння, я весь трусився.

Можете назвати мене боягузом, бо я злякався; та я мав себе радше за сміливця, бо все-таки рушив далі. Але йшов дуже обережно, з рушницею напоготові, роззираючись круг себе, як мисливець, і цілком щиро сподіваючись побачити молоду вродливу жінку, що сидітиме десь у лісі, готовий (коли справді побачу її) всадити в неї ладунок качачого шроту. І, звичайно, пройшовши зовсім небагато, я наткнувся на одну дивну річ. Вітер раптом війнув дужче, прогорнувши листя переді мною, і я на мить побачив, що на одному дереві щось висить. За мить вітер притих, і листя знов закрило ту річ. Кажу вам щиро: я вже готовий був побачити там «айту», і якби та річ була схожа на свиню чи жінку, я б так і подумав. Але та річ видалась мені неначе прямокутною, а уявити собі, що прямокутна річ живе й співає, я, хоч убийте, не міг. Я, мабуть, довгенько простояв там — поки цілком упевнився, що пісня долинає з корони того самого дерева. Потім почав трохи вертатися до тями.

«Що ж, — кажу я собі, — коли воно справді так, коли це таке місце, де співають прямокутні речі, то мені так чи так капець. Але як пропадати, то бодай з музикою».

А все ж я подумав, що спершу таки не завадить помолитись. Тому я гепнувся навколішки й почав молитись уголос. А поки я молився, дивні звуки все лунали з гілля того дерева, то гучніші, то тихіші, й мінились, ну достоту як музика, тільки ясно було, що це музика не людська — без такої мелодії, яку можна б насвистати.

А докінчивши молитву, як годиться, я зразу поклав рушницю, ножа взяв у зуби, підійшов до того дерева й поліз на нього. Повірте, серце в мене було як крижина. Та скоро, піднявшись вище, я ще раз загледів ту річ, і мені полегшало, бо я подумав, що вона схожа на ящик; а коли підліз аж до неї, то від сміху мало не впав із дерева.

Певне ж, то таки був звичайний ящик — із-під свічок, із фабричною маркою збоку, а в ньому натягнено струни для банджо так, щоб вони бриніли, коли повіє вітер. По-моєму, така річ називається яловою арфою [15] , хоча що воно означає, я не тямлю.

— Що ж, містере Кейс, — сказав я, — один раз ви мене налякали, але вдруге цього не діждете, — ковзнув з дерева вниз і подався далі шукати головний штаб мого ворога, що мав бути, як я гадав, десь недалеко.

Підлісок там був дуже густий, я нічого не бачив далі свого носа й мусив пропихатися крізь кущі силою, з допомогою ножа — розтинаючи ліани та зрубуючи цілі деревця. Я кажу «деревця», бо вони були чималенькі, але насправді то був просто такий буйний бур'ян із соковитими, наче морква, стеблами. Мені стало очевидно, що ці хащі вже хтось тут розчищав, бо я наткнувся на купу каміння й побачив зразу, що вона складена людськими руками. Господь знає, коли її складено й коли покинуто, бо до цієї частини острова тубільці перестали ходити задовго до прибуття білих. Ще кілька кроків, і я натрапив на стежку, яку шукав із самого початку. Стежка була вузенька, але добре втоптана, і я зрозумів, що в Кейса чимало учнів. Здається… — ба ні, це справді потрібна була неабияка честолюбна відвага, щоб піднятися сюди, нагору, з агентом, і тубільний юнак навряд чи міг вважати себе дорослим, поки йому, по-перше, не роз-татуюють сідниці, а по-друге — поки він не побачить Кейсових чортяк. Така вже натура в канаків; а втім, як добре подумати, то й у нас, білих, вона така сама.

Пройшовши трохи тією стежкою, я опинився на розчищеній галявині й аж рота роззявив. Переді мною був мур, і стежка вела до проламу в ньому. Мур був пообвалюваний і явно дуже старий, але складений з великих каменів, добре припасованих, і на всьому острові не знайшлось би жодного тубільця такого, щоб міг бодай подумати про отаку споруду! Нагорі на мурі стояв цілий ряд химерних фігур — ідоли, чи страшидла, чи казна й що. Вони мали вирізьблені з дерева й розмальовані пики, страхітно бридкі, очі й зуби в них були зі скойок, волосся й барвиста одежа маяли на вітрі. Далі на захід є острови, де такі фігури виготовляють і досі; та на цьому острові якщо й робили їх колись, то вже давно розучились і геть забули про такий звичай. Але диво дивне: ці опудала були новісінькі, ніби цяцьки просто з крамниці.

Тоді мені згадалось, як Кейс хвалився першого дня, що він добре вміє підробляти острівні сувеніри — на цьому чимало торгівців добрий гріш збивають. І я розкусив увесь його задум, зрозумів, що ця виставка служить шахраєві подвійну службу: по-перше, наводить старовинний вигляд на його сувеніри, а по-друге — залякує тубільців, що приходять із ним сюди.

Але я ще мушу сказати вам (від цього все робилося ще химернішим), що весь той час довкола мене на деревах бриніли ялові арфи, а саме коли я дивився на ті фігури, якийсь жовто-зелений птах (він, гадаю, саме мостив гніздо) почав вискубувати волосся з голів у тих ідолів.

Трохи далі я знайшов найбільшу дивовижу цього музею. Насамперед я побачив довгастий земляний насип, і стежка звертала до нього. Розкопавши землю руками, я виявив під нею брезент, простелений на дошках: то, очевидно, було перекриття якогось льоху. Той льох був на самому вершечку гори, а вхід у нього — в другому кінці насипу, між двома каменюками, наче вхід до печери. Я спустився туди до повороту, зазирнувши за ріг, побачив якесь обличчя, що світилося. Воно було велике й бридке, як машкара з пантоміми, і то світилося дужче, то пригасало, а часом ніби курило.

— Ого! — сказав я. — Фосфорна фарба!

Мушу сказати, що мені навіть сподобалась Кейсова винахідливість. Зі скринькою інструментів та з кількома зовсім нехитрими пристроями спорудити отакий храм! Кожен сердешний канак, приведений сюди в темряві, під голосіння арф довкола, побачивши оцю пику з димом з рота в такому підземеллі, ні на мить не засумнівається, що побачив і почув стількох чортяк — на все життя вистачить! Нема нічого легшого, як угадати, що думає канак. Просто згадайте самого себе десяти- чи дванадцятирічного, оце вам і буде пересічний канак. Декотрі з них побожні, як бувають і побожні хлопці; а більшість їх, знов же як хлопці, більш-менш чесні, але крадіжку мають за веселу витівку, їх легко налякати, і їм це дуже подобається. Я пам'ятаю одного хлопця в нашому класі, то він витівав отаке, як Кейс. Він, той хлопець, не знав нічого й не вмів нічого, він не мав ні фосфорної фарби, ні ялових арф, а просто зухвало запевняв, що він чаклун, і лякав нас до нестями, і нас це дуже тішило. А потім я пригадав, як учитель був відшмагав одного разу того хлопця і як ми всі тоді дивувалися, що чаклун це терпить і верещить незгірше за будь-кого з нас. Я тоді й подумав собі: «Треба вимудрувати щось таке й для містера Кейса». А за мить уже й зміркував.