Чтение онлайн

Вона хутенько пояснила, що погнало її сюди. Тільки-но я пішов, як прийшла Фаавао. Дорогою стара спіткала Чорного Джека: той біг прожогом від нашої оселі до Кейсової. Ама не стала розбалакувати й гаятись, а зразу побігла мене остерегти. Вона майже наздогнала мене, і світло мого ліхтаря вело її по всьому берегу, а потім, блимаючи між деревами, на гору. Аж коли я вибрався на самий верх, а може, тоді, коли спустився в льох, вона заблукала бозна-куди й згаяла багато дорогоцінного часу, бо гукнути мене боялась: може, Кейс десь зовсім близько позад неї. Спотикалась, падала, вся була в синцях і дряпинах. Це, певно, було, коли вона звернула далеченько на південь, але врешті вийшла на мене збоку і перелякала мене так, що я не годен і сказати.

Що ж, слава Богу, що прийшла не чортиця, але те, що вона розказала, таки стривожило мене. Що в дідька робив Чорний Джек коло мого дому, як не наглядав за мною? Все скидалося на те, що мої дурні слова про фосфорну фарбу та ще й якась хвальба з уст Маеа загнали нас у велику халепу. Одна річ була ясна: нам з Амою доведеться залишатись тут цілу ніч. Нам не можна потикатись додому, поки не розвидниться, і навіть тоді безпечніше буде обійти кругом і ввійти в селище з другого кінця, а то можна напоротись на засідку. А ще ясно було, що мою міну треба підривати негайно, а то Кейс може нагодитись і знешкодити її.

Я ввійшов у льох, — Ама весь час тулилась до мене, — відкрив ліхтар і підпалив шнур. Перший шматок його спалахнув зразу весь, як смужка паперу, а я стояв отетеріло, дивився, як він горить, і думав, що зараз ми злетимо в повітря разом з тияволом, а мені цього анітрошечки не кортіло. Другий шматок горів повільніше, хоча й швидше, ніж мені хотілось би, а я врешті отямився, потяг Аму за собою геть із льоху, загасив і кинув додолу ліхтар, а тоді ми вдвох кинулися в ліс і помацки пробирались далі, поки я вирішив, що тут уже безпечно, і ми лягли вдвох за деревом.

— Жінусю моя, — сказав я, — цієї ночі я ніколи не забуду. Ти в мене козирна, оце ж бо й лихо моє.

Ама гупнулась на землю тут-таки коло мене. Вона вибігла з дому в чім була — в куценькій спідничці, й уся вимокла в росі та в воді припливу на чорному березі, а тепер уся трусилась від холоду та зі страху перед темрявою й чортяками.

— Дуже-дуже боюся, — тільки й промовила вона.

Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур — мотлох.

Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, — це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко — чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево — я знав не краще, ніж немовля.

І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й покотилась, гуркочучи, в дальшу долину. Я побачив, що дуже переоцінив ту відстань, на яку ми відбігли, або ж недооцінив силу динаміту й пороху — вибирайте, що хочете.

І тоді я збагнув ще одну свою помилку. Гуркіт вибуху, струснувши весь острів, почав уже завмирати, сліпуче світло сяйнуло й згасло, проте ніч стала така, як я сподівався. Бо весь ліс засипало червоним жаром та головешками від вибуху; вони валялись круг мене на землі, а інші полетіли в долину, а декотрі застрягли й палахкотіли в гіллі дерев. Я не боявся пожежі: ці ліси такі вологі, що їх не підпалиш. Клопіт був у тому, що все довкола освітилось — не дуже ясно, але доволі для того, щоб підстрелити людину, і жар розлетівся так, що в небезпеці опинились однаково і Кейс, і я. Будьте певні, що я очі видивив, чи не побачу його блідої пики, але його не було й знаку. Ну, а моїй Амі гуркіт і спалах, мабуть, зовсім забили памороки: вона лежала, мов нежива.

У моєму становищі була ще одна вада. Котрийсь із тих проклятих ідолів упав кроків за п'ять від мене, весь охоплений вогнем: і одежа, й волосся, все на ньому горіло. Я пильно озирнувся кругом. Кейса ще не було видно, і я наважився відкинути геть ту охоплену вогнем дровиняку, поки він іще не з'явився, бо так він підстрелить мене, як собаку.

Спершу я хотів був поповзти, але потім вирішив, що головне — швидкість, і підхопився на ноги, щоб рвонутись бігом. І в ту ж мить звідкись із боку моря блиснуло, ляснув постріл, і повз моє вухо просвистіла куля з Гвинтівки. Я крутонувся в той бік, піднімаючи рушницю, але в того падлюки був вінчестер, і не встиг я й побачити його, як друга куля звалила мене, мов кеглю. Я неначе злетів у повітря, потім гепнувся на землю й з півхвилини лежав без тями; а потім відчув, що руки в мене порожні, а рушниця моя перелетіла через голову, коли я падав. Коли опинишся в такій скруті, як ото я, то це тебе ого як розбуркує! Я ще не втямив, куди мене поранено і чи поранено взагалі, а вже перевернувся ницьма, щоб повзти до рушниці. Якщо ви не пробували пересуватись із перебитою ногою, то ви не знаєте, що таке біль; отож я заревів, мов бугай.

Зроду я ще не подавав голосу так недоречно. Бо доти Ама лежала за своїм деревом, як жінка з головою, бо знала, що рятунок тільки в цьому, та коли почула, як я закричав, то кинулась до мене. Вінчестер ляснув знову, і вона впала.

Я теж звівся, забувши за свою ногу, бо хотів зупинити її, та коли побачив, як вона впала, то й сам притисся до землі, ДО лежав, і не ворушився, тільки намацав колодочку ножа. Один раз мене пошито в дурні. Та більш цього не буде. Він підстрелив мою жіночку і я маю за це пришити його.

Отож я лежав, скреготів зубами й зважував свої шанси. Нога перебита, рушниці нема. А в Кейса у вінчестері ще десять набоїв. Діло наче безнадійне. Але я не запав у відчай, навіть думка така не зринула, бо я мусив його впорати.

Довгенько жоден з нас не ворушився. Потім я почув, як Кейс посувається крізь хащі ближче, але дуже обережно. Ідол уже догорів, лишилось кілька червоних жаринок то там, то там, і в лісі було майже темно, тільки якийсь тьмавий посвіт, наче від вогнища, що вже догоряє. В тому посвіті я розгледів Кейсове обличчя, що дивилось на мене понад великим кущем папороті. В ту ж мить падлюка побачив мене й підняв до плеча свого вінчестера. Я лежав і не ворушився, хоча дивився, можна сказати, просто в дуло рушниці: то був останній мій шанс, і мені здавалося, що моє серце ось-ось вискочить з грудей. І ось він вистрелив. На моє щастя, в нього був не дробовик, бо куля вдарила в землю пальців на два від моєї голови, аж мені в очі сипнуло землею.

Спробуйте-но влежати спокійно, коли хтось стріляє у вас так зблизька й не влучає на якусь волосинку. А я влежав — і добився свого. Якусь часину Кейс стояв з вінчестером напоготові, потім тихенько засміявся сам до себе й вийшов із-за папороті.

«Смійся! — подумав я. — Мав би ти розуму бодай за вошу, то не сміявся б, а молився!»

Я був такий нап'ятий, як корабельний швартов або пружина в годиннику, і тільки-но він підступив на досяг руки, я вхопив його за ногу над кісточкою, шарпонув щосили, повалив додолу й сам навалився на нього, не дбаючи про перебиту ногу, ще поки він не встиг і духу звести. Його вінчестер полетів услід за моїм дробовиком; та мені було байдуже, я вже запопав його в руки. Сили мені не бракувало ніколи, але, поки не схопив Кейса, я й сам не знав, що воно таке — сила. Гепнувшись додолу, він на мить розгубився і зціпив руки долонями, як ото налякана жінка, отож я лівою вхопив його ще й за обидві руки. Це його отямило, і він угородив мені зуби нижче ліктя, як тхір. Та я й уваги не звернув. Моя нога боліла так, що іншого болю я вже й не відчував. Я вихопив ножа і всадив його куди треба.