Чтение онлайн

Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:

— Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.

Дмитро Половець невдоволено став біля сина:

— А ти чого тут?!

— Я... — під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.

— Кажи, синку, якщо маєш, що казати, — підтримав похресника Михайло Діброва.

Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:

— Я хочу... на Січ.

Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:

— Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!

Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.

— Треба було рубанути, — Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.

Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.

До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.

Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.

— Щось тут воно не те, хлопці, — насторожився Іван Дуб. — Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?

З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.

— Що се за проява? — захрестився молодий козарлюга.

— Егей, хто ти такий?! — вигукнув Іван Дуб.

— Це я, — продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.

— Чого тобі треба? — невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. — Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!

— Візьміть нас... у козаки, — несміливо промовив хлопець.

— Ого-го! — покотився дзвінко молодечий сміх. — А не зарано?

— Не зарано.

— Та й кого це, вас? — роззирнувся Іван Дуб довкола.

— Мене, Івана Половця, і Сірого.

— І Сірого?.. Де ж він?!

Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.

“От харцизяка, — всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, — припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє”. За ним спішилися й двоє інших козаків.

Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче;

— Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею...

Козаки аж затіпалися від сміху. Іван Дуб нахилився над звіром:

— А який з нього толк на Січі?

— Він вміє багато! Я навчив його!

— А ну ж бо, покажи! — видно було, що козаків зацікавив затятий хлопчисько.

— Ось, погляньте: Сірий, проси! — ставши на задні лапки, вовк жалібно завив. — Ляж, Сірий! — звір вклався посеред дороги. — Тихо мені! — нашорошивши вуха, вовк притисся до ніг свого господаря. — Бачите?

— Диви який, дещо таки вміє, — дивувалися козаки.

— Гм, мало що вміє, — Іван Дуб узяв за повід коня, який видно що лякався звіра. — Ці вовчі викрутаси на Січі не пригодяться. Та й твої, малий, теж.

— Я пригоджуся, тільки візьміть!

— А ти на що нам?

— Я буду бусурманів бити, за Байду відплачу їм!

— Це гарно! — втішилися козаки. — Але ось підрости ще трохи, тоді вже приходь. Поки ще ти замалий для цих справ.

— Я не малий! — Іванко вхопив коня за вуздечку.

— А батьки знають, куди ти подався? — з надією вхопився Іван Дуб за те, на що знав наперед відповідь. Хлопець опустив голову. Мовчав. — Бач, який козарлюга! Подався в світ за очі, батькам і слова не сказавши на прощання. Е ні, хлопче, так не можна. Йди додому і скажи батькові, а тоді вже...

Іван аж сіпнувся:

— Я не вернуся! Мене не пустять!

— Ні-ні, так не можна. Йди додому, а нам час їхати. І так біля тебе досить часу змарнували. Хлопці, їдьмо!

Почувши це, Іван метнувся прямісінько під копита коня:

— Візьміть мене з собою!..

— Ах ти, чортів сину! — притримавши коня за вуздечку, сердито гримнув Іван Дуб. — Скалічитися хочеш?

— Я хочу з вами...

Козацтво втомилося змагатися з хлопцем. Мовчки перезирнулися між собою і, здається, зрозуміли в одну мить один одного:

— Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати — козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед, уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?

Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.

— Отож бо, подумай гарно, а вже тоді... Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

Якби Іван Дуб гаразд знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й всім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха...

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.

Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем в його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати “чужинця в собі” сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав.