Чтение онлайн

— Бої-ї-ї-шся!!!

Втомившись змагатись, Іванко спробував вибратися з кола галявини. І побіг до дерев. На його подив, дерева, до яких біг щосили, не наближалися до нього, а віддалялися все далі та далі. Він розвернувся і побіг в інший бік. І знову те ж саме. Зачароване коло не відпускало його! Наляканий хлопчик упав на траву. Вперше у житті він готовий був заплакати.

— Заплач, дурійку, дам копійку, — почулося над ним насмішкувате.

І цього було досить, щоб Іванко стримав гарячий потік сліз. Ті, що готові були от-от витекти з очей, зникли — так, наче й не було їх на дні блакитного озерця великих очей. І тільки посріблений місяць відбився в них, щойно хлопець позирнув наверх, на всіяне зорями шатро небесної дороги.

— Ти хто?!

— Ніхто, — рипучий голос втішався його розгубленістю.

І тоді хлопець, туманіючи від злості на небаченого, а зате добре чутого злостивця, що в такий от спосіб потішався над ним, дістав з кишені свій талісман. Той, який носив завжди із собою, відколи дізнався, що ним обтята його пуповина. Срібний ніж баби Килини, який залишився в їхньому домі після її смерті. За нього заплатила мати молодій повитусі кілька срібних монет. Випросила.

Кілька років лежав цей ніж у скрині, аж доки не втрапив на очі хлопцеві. Мати сама показала синові цей скарб, побожно загортаючи в стару полотнину. Ту саму, на яку прийнято його під час пологів.

Старий шмат тканини Іванка не зацікавив зовсім. А от срібний ніж! Усі справжні воїни мають свою зброю. І він мусить мати також. Довжелезний срібний ніж упав йому в око відразу. Але Іван гаразд знав — матір не дасть йому те, що тримає під замком. Намарне й просити. Тож мусив уперше у своєму житті вкрасти. Відважився на це легко, бо мало ще тямив, що є добром, а що злом. До того ж, хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був.

При нагоді, як тільки мати забула ключ від скрині на столі, подавшись у справах на город, він здійснив задумане.

Коли пропажу було виявлено, звинувачено в крадіжці служницю.

Іванкові жаль було невинну небогу, яка тільки тим і викликала підозру, що в її кімнаті знайдено стару полотнину. Це він, тішачись за хатою здобутим, зачувши голоси, поспіхом швиргонув ганчірку в найперше відчинене вікно.

Але зізнатися в скоєному він не міг.

Батьки, довідавшись, відібрали б назавжди те, що мало по праву належати йому. Так думав і так хотів він.

Отож, вибитій служниці на третій день Великодня він віддав монету, яку отримав від хрещеного Михайла Діброви.

— Нащо? — здивувалася та.

— Купиш собі, що схочеш, — цими великодушними словами зняв із себе усі провини і гріхи.

Від тої миті почувався невинним.

Срібне лезо ножа вдарилося в місячне сяйво.

— Що се в твоїх руках?! — зацікавлений голос схилився над ним.

— Ніж. Бачиш? Я захищатимуся ним.

— Гм, — здавалося, це втішило таємничий голос. — То ти Іван з роду Половців, так?

— Звідки ти знаєш мене? — хлопець озирнувся втретє.

— Не озирайся. Я не завдам тобі зла. Ти ж один із нас.

— Чого ти чіпляєшся до мене? Я тебе не знаю і ти мені не треба.

— Треба... Треба... Ще й як треба.

— Нащо?! — зі зброєю в руках, хлопець почувався спокійніше — він вже не боявся рипучого, як старий немащений віз, голосу, що невідомо звідкіля падав на нього.

— Встань і ступи сім кроків уперед, — владно звелів голос.

— Ще чого?! — зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед.

— А зараз перехрестися навпаки.

“Як це?” — тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки самі склалися в трійцю і поклали на ньому виворітний хрест — знизу доверху, а затим зліва направо.

— А тепер розгорни траву. Бачиш, куценький лист папороті?

— Бачу, — покірно слідував за голосом.

— Виворітний хрест поклади на цей лист.

Сам того не бажаючи, Іванко зробив і це. Щойно він опустив руку, із землі забило миготливе світло, яскравим сяйвом витинаючись вгору. Прямісінько перед очима хлопця замайоріло незнаної краси суцвіття — схоже на полум’я, сяюче, як блиск сонця.

— Що се?! — від подиву він завмер на місці.

— Цвіт папороті, — почулося у відповідь.

НАРОДЖЕНИЙ ВДРУГЕ

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки.

— Не стій на місці, дурнику, — гримнув з височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку в свій палець.

“Нащо я маю робити це?!” — хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи.

— Обтинай ножем голівку квітки і прикладай до мізинця.

Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, взявся вростати у руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча і млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.

— Де ділася квітка?

— Проросла в твоєму серці.

— Нащо?!

— Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику.

— Яку іще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу?

І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною.

Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він напевно що злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром!

Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав...

Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, з силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. “А-а-а!” — голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі. “Аби тільки не впасти”. Туманіючи від болю, вхопив шию вовка руками, спробував стиснути її. Але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. В руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.