Чтение онлайн

Вона глянула на мене з повагою, ніби це в мене їх було сорок вісім.

— А ви маєте офіційні перемоги?

— Лише неофіційні…

…Я все цілував її в губи, відчуваючи, що посміхаюсь і що немає в моїй квартирі нічого кращого за ці вуста, — навіть привиди згаслих у небі вікторій не могли зрівнятися з ними.

— Ви їх лічите?

— Кого?

— Неофіційні перемоги!

— Я полічу їх на схилі віку, коли матиму час.

Вона поклала мені руки на плечі. Не знаю, чи вміють люди проходити крізь стіни, але я отямився, лише відчувши, що вона стоїть за спиною і сміється.

— Чи вмію я засліплювати переслідувачів?

— Бачу, що ми порозумілись, — сказав я.

— Як саме?

— Без слів.

За мить її плащ лежав під ногами, як роздертий прапор. Біла блузка здійнялась аж під пахви, а спідниця здавалася пасом, затягнутим довкола стану. Зніжені сідниці вигравали під моїми пальцями. Ноги їй аж пригинало від млості. Господи, як їй кортіло! Як їй цього кортіло! Присягаюсь, мені раптом аж смішно стало. Я ледве утримався від переможного реготу.

Ми цілувалися довго. Здається, так довго мені не траплялося цілуватись від того травневого дня, коли я вперше притис до стіни в під'їзді свою однокласницю… А потім Поліна стала навколішки, видобула з моїх штанів ту звабливу річ, яку китайські святенники називали нефритовим пагоном, і заходилася полірувати її язиком. Виходило в неї так добре, що здавалося, наче то Господь посадив на мій прутень слизького рожевого равлика, який вирішив будь-що утриматись на цій гілці.

Така майстерність заслуговувала винагороди. Я теж припав до неї, наче ведмідь, що прихопив язиком стільник. Бо ж біс його знає — може, десь у своїй загадковій підсвідомості сподівався забратися туди, звідки колись вийшов на світ. Либонь, недарма первісні люди ховалися у печерах, — мабуть, вони нагадували їм затишні піхви…

Довгоноге тіло Поліни, неправдоподібно молоде, ніби воно належало двадцятирічній дівчині, аж звело від захвату, коли я поклав її грудьми на письмовий стіл, де ще лежало дві-три недописані статті, і ввійшов у неї на всю довжину, пославши стрілу Амура чи не в самісіньке її серце. А далі фільм утратив свою послідовність і викрутився кольоровими клаптями епізодів, у пам'яті від яких лишилося щось на зразок картини п'яного абстракціоніста, поверх якої наклеїли постаті з розшматованого порнографічного журналу…

І лише глянувши на годинник, помітив, що вже пів на четверту. Справжій далекий політ — три години. Між іншим, пального у «мессершмітта» вистачило лише на сорок п'ять хвилин бою. Можна було пишатися…

Через день уранці, підвозячи на роботу свого друга Петра, я розповів йому цю нічну історію. Петро працював в Інституті жабознавства Національної академії наук і саме їхав по платню, яку йому затримали за останні три місяці. Незважаючи на те, що він присвятив своє життя такій, здавалося б, далекій від політики темі, у нього, поряд з цікавістю до жаб, несподівано з'явилося ще й національне почуття. Важко скапати, чи було це проявом здоров'я, чи того, що за останні три місяці Петро не мацав не лише грошей, а й жінки, але він повчально сказав:

— Нащо ти з нею злигався? Вона ж погано говорить по-українськи.

— Ти дурень, Петре! Вона взагалі не говорить по-українськи. Вона просто красива жінка і може не говорити ніякою.

— Все одно — це непатріотично!

— Начхати мені на патріотизм! Щодо мене, то я люблю красивих жінок, а не якусь абстрактну Україну. Україна не має піхви, не має грудей. Навіть сідниць порядних не має. Нічого не має. Міф. Вигадка хворобливої уяви — ось що твоя Україна! Як і Росія, до речі.

— Ну, знову за своє, — скривився Петро.

— Аякже! Моя сексуальність для мене важливіша, ніж моя національність! Принаймні, ця річ природніша — її не так легко змінити. Спробуй прикинутися гомосексуалістом — я на тебе подивлюся. А москалем? Пошкреби трошки будь-якого хохла і знайдеш москаля, як казав маркіз де Кюстін.

— Не перекручуй. Маркіз казав: пошкреби росіянина і знайдеш татарина. І нічого не говорив, як довго треба шкребти.

— Біс із ним, з маркізом. Я визнаю переваги твоєї ерудиції. Особливо в галузі французької політичної думки. Ти ж видатний спеціаліст у жабознавстві, а жаби, як відомо, улюблена французька страва. Але скільки вчора я не шкріб ту довгоногу російську красуню, я знаходив лише жінку, жінку і ще раз жінку. Ніякого татарина там не було.

— Та роби що хочеш. Хіба я проти? Все закінчиться тим, що вона народить від тебе здорованя, якого потім запишуть якимось Івановим, і він повернеться до Києва в погонах російського полковника, щоб знову плюндрувати нашу нещасну неньку-Україну.

— Отут ти брешеш. Прізвище її чоловіка — Миколайчук. І якщо він не втече зі своїми капіталами до Канади — що деякі патріоти вже зробили, — то, сподіваюся, з нашого синочка виросте справжній герой. На відміну від мене — безпринципного найманця, як ти любиш говорити.

Хоча Петро й сказав: «Роби що хочеш», — але найменше того вечора я хотів зустрітися з Поліною. Не раз протягом дня здавалося, що вона десь поруч. То вигин автомобільного керма нагадував мені лінії Поліниних сідниць, то пружне шкіряне сидіння — її обійми, і я ледь не загальмував посеред вулиці, побачивши дівчину, чий плащ і довге чорне волосся були як моєї вчорашньої подруги.

І коли на роботі я піймав себе на тому, що пещу круглий бік попільнички в кабінеті редактора, замість того, щоб відповідати на його запитання, то сумнівів не лишилось: Поліна брала Наді мною таку владу, погодитися з якою я ніколи б не зміг. Я не мав права їй дзвонити. Нехай телефонує сама. їй загнано не меншу дозу наркотику, ніж мені. Вона ще повернеться, щоб отримати нову порцію. Як поверталися всі інші.

Тим більше, що вдома на плівці автовідповідача мене вже чекав голос Олі: «Я хочу… (пауза)… хочу тебе бачити». Жарт обіцяв гарний вечір. Оля була моєю університетською подругою. Інтимною, ясна річ. Якось на третьому курсі я випадково сів з нею поруч — і от відтоді… «До восьмої я на роботі», — повідомляв далі голос, перетікаючи в розлогий сексуальний стогін, на який мурашками відреагував мій зголоднілий хребет.

Проте по дорозі до Олі довелося здолати несподівану перешкоду. В напівтемному коридорі журналу «Еростиль», де вона працювала коректором, я зіткнувся з істотою, яку будь-хто назвав би чудернацькою. Це був пухлявий гладкощокий хлопець, поверх якого хтось намалював дівчину — помадою на губах, фарбою на віях та лаком на довгих нігтях, — одягнений у якийсь тюлевий хітон, з-під якого просвічували жіночі панчохи з червоними підв'язками. Побачивши мене, він радо всміхнувся і підійшов ближче, гойдаючи стегнами.

— Добрий день. Ви такий красивий… А як вас звуть? Мене — Таня. — Губи його згорнулися в червону точку.

— Ланселот, — відповів я.

— Хіба так буває?

— А чому ні? Ви ж вірите, що ви — Таня?

— Я і є Таня.

— А я Ланселот!

Я обминув це диво природи і попростував до кімнати, де за комп'ютером нудьгувала Оля. Комп'ютер у неї був не з простих. Він умів грати в карти. Причому завжди вигравав партії один на один. Та коли проти нього сідали вдвох, бідолаха за мить залишався без штанів. Здавалося б, такий інтелект, а що його б'ють проти правил, збагнути не міг. Просто лихо з розуму!