Чтение онлайн

— Ти ж міг мене вбити! — почув я свій відчайдушний вигук.

Я підняв правицю, щоб додати йому ще, і… опустив руку. Переді мною лежав Полінин чоловік — такий собі елегантний джентльмен саме в тому піджаку. Профіль його був трохи зіпсутий моїм аперкотом.

— Звідки ви взялися? — спитав я, від несподіванки переходячи на «ви». — Ви ж у Відні?

— У якому Відні? — застогнав він. Це було вже занадто.

— А чому тоді вас приперло додому майже серед робочого дня?

— Бо мені подзвонила дружина і попросила приїхати.

Я глянув на годинник.

— Рівно о четвертій?

— Так. Раптом меня осяяло. Я засміявся. Поліна, що дрижала тепер у кутку ліжка, згорнувшись у клубок, влаштувала нам тут щось на зразок півнячого бою, призом у якому була вона.

— Вона не казала, щоб ви не запізнювалися?

— Казала.

Я хутко натяг штани й допоміг бідоласі підвестися. До мене повернулася звична впевненість і почуття гумору — ніби п'ять хвилин тому мене не перервали на найцікавішому місці. Саме настав час для коротенького прощального спічу.

— Пані і панове! — звернувся я до них. — Залишаю вас наодинці. Сподіваюсь, вам є про що побалакати. Поводьтеся пристойно. Вас, пане, я просто благаю: поводьтеся з Поліною як джентльмен і не жбурляйте з розпачу в неї вази, як у мене, бо тоді я змушений буду вбити вас за образу дами. А вас, пані, я б попрохав ніколи не проводити таких жорстких експериментів. Не у всіх чоловіків нерви як у мене. Зважте на це.

І вийшов зі спальні. В спину мені по-зрадницьки вдарив голос Поліни:

— Господи! Як я вас обох ненавиджу! Обох!

Як після цього мені захотілося побачити мою Олю! За двадцять хвилин я домчав до «Еростилю». Та Олі там не було. За комп'ютером гралося лише те жінкоподібне, котре минулого разу відрекомендувалося Танею.

— А де Оля?

— То ваша біла «Тойота» десятирічної давності стоїть біля під'їзду? — глузливо запитала істота.

— Як для жінки, ви непогано знаєтеся на авто, — відпарирував я. — Але «Тойота» справді моя.

— Ну, щось і в мене має бути від чоловіків? Правда? Що ж до Олі, то її з півгодини тому забрав якийсь красень на «Альфа-ромео» — щонайбільше трирічної давності.

Це був останній найвлучніший удар. Сидів би я зараз у кабіні винищувача, саме час було б натиснути на кнопку катапульти. Мабуть, істота за комп'ютером зрозуміла це. Вона злізла зі стільця і співчутливо погладила мене по руці. Очі істоти раптом набули млосного похітливого виразу.

— Не журіться, — промуркотіла вона. — Ви такий гарний. Я б не змогла зарадити вашій біді?

Я вже не мав сили жартувати і просто відвів її пальці зі свого зап'ястка.

— Слухай, Таню, — сказав я, — помовч. А то вперше в житті я змушений буду вдарити жінку. Мені б не хотілося, щоб нею була саме ти.

— Подаруй мені своє фото!

— Навіщо? Для колекції?

— Для колекції.

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тоді ми розлучимось.

— Ми й так розлучимось.

— Все одно не подарую!

— То тримай на вічну пам'ять! Через триста років глянеш: «Более, яка я стала стара й некрасива!» А так вмерла б щасливою.

Я вручаю їй фото і порівнюю з оригіналом. Один до одного. Дівчинка 17 років строго по моді травня 97-го — два постаменти, приклеєні ремінцями до пронизливо-блискучих ніг, вище дзвоника спіднички щось трохи довше за ліфчик. Посередині голий пупок — можна взяти її на руки, налити туди коньяку і, випивши за вічне кохання, закусити лимоном. Проте, пити не станемо — геть вічне кохання!

— Знаєш, чому я з тобою зустрічаюсь? Я мовчу.

— Бо ти мені нічого не забороняєш.

— Чого б я забороняв? Китайці казали: хочеш оволодіти — відпусти.

— А що ще казали китайці?

— О, то були дуже мудрі люди. Вони багато чого казали.

— А чому ти кажеш: були?

— Бо ж Китаю давно немає — у січні його зніс цунамі з усім населенням. Майже з усім. Тих, що лишилися, забрали інопланетяни. Для дослідів. Такі симпатичні — з ріжками, на тарілках. Чи це; ще не ввели до шкільної програми?

— Ще не встигли.

— Як погано, що ти не читаєш пресу!

Я підчепив Яну прямо в басейні. На доріжці. У неї була статура плавчихи — прямі плечі, блюдця грудей і відшліфовані водою сідниці, розрізані, як яблуко, чорним ножем купальника. Проте ніякою плавчихою вона не була. І навіть плавала так собі. Просто Бог подарував їй таке тіло.

— Що ти робиш завтра? — спитав я, коли ми вибрались з басейну на вулицю.

— Здаю екзамени з історії. Я нічого не знаю. Зовсім!

— Ну, хоча б, хто цей дядько, ти знаєш? — дістаю з кишені п'ятірку.

— Мазепа?

— Хмельницький! Мазепа — на десятці!

Переляк в очах стирає виною, як класну дошку ганчіркою. Права нога копає постаментом пісок.

— То ти вчитель?

— Я схожий на вчителя?

— Навряд чи. А чим ти займаєшся?

— Справою.

— Якою?

— Хіба нині хтось пояснює, якою справою він займається? Головне, що вона мені подобається, і ми можемо взяти хоча б оце таксі й поїхати в «Чотири сезони».

— Але як тебе звати?

— Зви мене просто — Пілотом.

Ясна річ, що Петрові все це, як звичайно, не сподобалось. Особливо вік моєї знайомої. Почісуючи великого пасторського носа, він виголосив:

— Кримінальна справа. Спокуса неповнолітньої. Загримиш за ґрати.

— Стривай, ще за часів СРСР в Україні можна було виходити заміж у 17 років…

— Заміж — так, але не заводити коханців.

— Сподіваюсь, про вік вона бреше. Судячи з її знань, вона сиділа в кожному класі по два роки.