Чтение онлайн

Та сьогодні бісів пристрій обігрував мою Олю. Бувши ним, я б посоромився — просто гріх було псувати настрій такій чудовій блондинці в білому діловому костюмі, чиї пухкі сіднички звабно вимальовувались на верткому стільці, а груди ледь не торкались екрана.

— Слухай, що то за чорт поселився у вас в коридорі? Чи, скоріше, чортиця, як воно стверджує.

— О, то справді оригінал! Ти ж знаєш, до нашого еротичного курника збігаються збоченці з усього Києва. Ми будемо робити з нього «дівчину номера» — як у «Плейбої». Йому двадцять сім років. До речі, він запевняє, що скінчив наше піхотне училище і командував взводом у Середній Азії. Невже ви не порозумілися на твоїй улюбленій темі?

— Завжди у нас так, — зітхнув я. — Або нічого не можна, або, якщо можна, то все відразу. «Плейбой» би закрили спеціально постановою Конгресу, якби в ньому з'явилась така «дівчина номера»…

— А така, як я?

— Тоді б від заздрощів закрився «Пентхаус»!

— Я ладна пробачити тобі що завгодно. Навіть те, що ми зустрічаємось лише раз на тиждень.

— Ти хотіла мене бачити?

— Дурень, я тебе просто хотіла!

Оля на мить розвела ніжки в блискучих панчохах, показавши трикутник мережив, і так само хутко сховала його. Здавалось, там у неї причаїлася чорна блискавка.

— Крім тієї шльондри в коридорі більше нікого немає?

— Лише ми.

Я скинув свою шкіряну куртку і притис Олю до грудей. Кінчик мого язика розтулював їй вуста, а рука тяглася до блискавки між ніг, занурюючись у вологу глибину. Схоже було на те, що Оля хотіла мене від самого ранку. Тим часом її ніжка акробатично лягла мені ледь не на спину (зайвий доказ, що Оля не брехала, кажучи, що тричі на тиждень відвідує шейпінг), і мій бойовий спис з першого ж разу поцілив їй просто в піхву, кожним новим ударом підтверджуючи успіх. Ним можна було б підкинути цю дівчинку до самої стелі.

— Боже, як я тебе хочу, — шепотіла вона, обпікаючи мою шию поцілунками. — Як я тебя хочу…

«Всі ви мене хочете», — промайнуло у голові.

— Ти ж мій? Мій? — питала Оля. — Мій! — кричала вона задихано. — Я тебе нікому не віддам! Нікому!

— Твій, — відповів я і подумав: «Якщо тобі так хочеться. Але, насправді, я — свій».

Оля здригнулася так, немов замість сперми я влив у неї розпечену ртуть, і похилилась в обіймах. Щока її притиснулася до мого плеча.

— Тобі добре? — запитала вона.

— Добре, — відповів я і знову подумав: «Як може бути добре тому, хто замість однієї жінки хоче двох, замість двох — трьох, замість шести — дванадцять і замість дванадцяти — безкінечність».

Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.

Збагнути Поліну я не міг. З того дня, як вона подзвонила, минуло два місяці. Чи була жінка, яку я кохав би довше? Ні. Ніколи. І тому я робив усе можливе, щоб не закохатись ущент. У театрі завдяки Поліні у мене з'явилося постійне крісло. Я навіть став надягати на вистави двобортний костюм, бо, торкаючись пальцями мого волосся, — вона казала:

— Мені так подобається контраст між твоєю спортивною статурою і строгим піджаком. Це збуджує.

На відміну від мене, Поліна не дбала про обережність. Вона могла поцілувати мене на очах будь-кого. Чому їй так хотілося, щоб усі знали про наше «кубління»?

— Ти не боїшся ревнощів чоловіка?

— Йому подобається трішки ревнощів. Це його збуджує.

Я ніколи не зміг би пояснити до кінця її поведінку, як не можу пояснити причин цього світу. Але впевнений: якщо у жінки пухкі губи, вона знається на коханні. А чому Мадонна виходить на сцену гола? То, може, Поліна і була маленькою Мадонною? Я бачив, що, з'являючись зі мною в ресторані чи знайомлячи з кимось зі своїх друзів, вона пишається мною, як хижим звіром, якого їй вдалося вполювати — так ніби це не я спокусив її. І навіть я б сам не зміг уже сказати, хто ж кого вполював, бо назавжди запам'ятав ту ніч у метро, коли нам не випало зустрітися. Я їхав додому і твердив собі: «Ні, ти не помреш. Ти не помреш. Від цього не помирають. Завтра вранці ти її побачиш». Та коли вона запитала: «А що далі? Що з нами буде?», я відповів словами модної пісеньки: «Що з нами буде? Наша дорога — дорога в нікуди».

— Як?

— У тебе є чоловік!

— Але я його не люблю!

— Він багатший за мене разів у сто. А я лише молодший.

— Ти теж будеш казково багатим. Я вірю.

— А я тобі не вірю. Як можна вірити жінці, котра щовечора виходить на сцену вдавати кохання? Сьогодні — він, завтра — я? Я не люблю, щоб мене кидали заради когось.

— Добре. Вважай, ми не говорили. Це була хвилинна жіноча слабкість.

На прощання вона поцілувала мене, як завжди. Та коли я зателефонував за кілька днів, то почув: «Я зайнята». Краще б мені дали ляпаса. Я зціпив зуби і незабаром поїхав до Львова, де один з депутатів найняв мене на передвиборну кампанію. У Львові було добре. Вірменське подвір'я і собор Святого Юра допомогли забути Поліну. На згадку від тих відвідин лишилася купа грошей — гонорар за удачу — і чудова картинка: після мітингу, на якому мій підопічний вигукував: «Український флот борознитиме простори Тихого океану!» — ми святкуємо перемогу, білий стіл заставлено пляшками, старий вояк УПА напився так, що вважає курячу ногу в руці за свій протез, а я погладжую під столом ногу сусідки від коліна до середини стегенця і вже встиг домовитися, що через півгодини підіймуся наверх. Справді, у Львові було добре. Прикро лише, що імені сусідки — власниці таких розкішних, незбагненно солодких ніг — пригадати не можу.

Проте навіть львівський бліцкриг не втамував образи. Вперше я відчував, що ніхто не може замінити мені одну жінку. Навіть безліч жінок. І, замість того щоб вийти на звичне полювання, я вештався містом, ходив до басейну і гортав французькі еротичні журнали з колекції Петра — знаного на весь Київ збирача цього мотлоху. Розглядаючи барвистих, виблискуючих, як метелики, жінок з тілами, яких ви ніколи не побачите у житті, я подумав, що оце, мабуть, і є ідеальне кохання. Без запаху і слів. Купивши такий журнал у суботу, можна залити його спермою в неділю і пожбурити на смітник у понеділок, щоб уже ніколи навіть не згадувати цих перелітних одалісок. Ритуал на найвишуканіший смак. Будь-яке збочення. Можете навіть розрізати ножицями їхні паперові тіла чи відшмагати лінійкою, навчаючи пристойності.

І це навіть краще, ніж гумова лялька, бо до сторінок не потрібно нічим доторкатися. Одне слово, ідеальне кохання.

Поліна зателефонувала, коли я вже й не сподівався.

— Куди ти зник?

— Ти ж зайнята.

— Хто тобі сказав? Навіщо вірити тим, кому ти не віриш?

Уперше я не знайшов відповіді.

— Ти сердишся? Приходь завтра. Додому.

— А…

— Він їде до Відня. Приходь рівно о третій. Спізнишся хоч на десять хвилин — можеш не підніматися.

— Я ніколи не спізнююсь.

Утім із трубки почулися лише короткі нервові гудки. Раптом мені розхотілося йти. Чому? Передчуття небезпеки? Атож, саме воно. Такий собі холодок у животі і трішки в мозку, якщо хто не знає.

Небезпека? Я засміявся. Хіба тепер часи герцога де Гіза, який змусив дружину послати запрошення коханцеві і вбив його у себе в палаці, нацькувавши слуг? Наскільки я знаю, чоловік Поліни — прагматик. Він справно платить рекету. Заплатить і мені.

Проте наступного разу я обов'язково зважу на передчуття. Можете навіть назвати мене забобонним — усе одно. Бо саме в ту хвилину, коли я, лежачи на величній, як Маріїнський палац, постелі Поліни та її чоловіка, пестив витончене тіло коханки, почуваючи себе як риба у воді, і вже ось-ось мав зануритися в її ніжну глибінь, якась тінь промайнула в мене над головою. Інстинктивно я сахнувся убік, краєм ока помітивши, що там, де мить тому гралася моя плоть, лежить грецька ваза з Ольвії, кілограм три з гаком. Просто так вази з неба не падають. Особливо колекційні, гідні музейних залів, а не моєї голови. Я схопився на ноги й опинився віч-на-віч із нападником. Те, що я був без штанів, не дуже мене турбувало. По-перше, значну частину життя справжній чоловік повинен проводити без штанів. По-друге, голий я маю вигляд чогось середнього між Тарзаном та Конаном-варваром і під захистом своїх м'язів комплексувати не стану. Навіть якщо проти мене виставлять бійця в піджаку від Версаче. Блискавичним ударом у голову я звалив його з ніг і сів верхи.