Чтение онлайн

Неначе лебідь, купалося сонце в лісовому озері, воно від краю заросло чубатим очеретом і широкою рогозою. На щастя Андрій помітив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дістав — тичку замість весла.

— Кидаю! — підпалив Степан бікфордів шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.

Нескінченно довго тягнувся час. Нарешті почувся вибух, і райдужне склепіння підвелося посеред озера, заграло сяйвом.

Хлопці кинулись до човна. На зелених сплесках ряботіли оглушені щуки, плітки, біліло і розтікалося шумовиння малька.

— Хватить на вечерю! — захоплено вигукнув Степан. Він іще хотів кидати тол, але Андрій розрадив:

— Може якийсь німець чи поліцай почує, тоді не оберешся лиха.

Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самі побігли до лісу на старе місце.

— Коли б це так фашиста глушити, як рибу, — прикриваючи травою торбину, промовив Андрій.

— Не побоявся б?

— Не побоявся б, — огрівся поглядом з жадібними очима.

— Андрію, — підсунувся Степан до хлопчика. — Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мінувати. Диверсійною групою станемо. Розумієш — диверсійною групою. Згода?

— Скільки я вже про це думав! Звісно, згода. А ти вмієш мінувати?

— Умію. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залізниця близько не проходить — доведеться на дорозі встановляти.

— Тол у тебе є?

— Все є. Тільки поклянімось, що ніколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянімося, що вірно, як дорослі, будемо захищати свою Батьківщину.

— Клянуся! — підвівся з землі Андрій, блідий і гордовитий.

— Клянуся! — повторив Степан, і потиснув руку своєму меншому другові.

— Завтра вранці скріпимо свою клятву ділом.

— Ні, тільки післязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб ніхто не бачив…

Туманного світанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну міну в неглибоку ямку і обережно засипав її щебенем.

— Зрозумів усе, старий?

— Зрозумів, — прошепотів Андрій, і обоє обережно кинулись у ліс. — Хоч би хто з наших людей не підірвався.

— Не підірветься. Фашисти так рано не пускають, — заспокоїв Степан. — Я все врахував, дєтко.

Через півгодини вдалині загула машина, і хлопці ще далі подалися в гущавінь.

— От вона тільки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль — і полетить машина в безвість і трістя.

Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманній тиші. Згодом іще проїхало кілька машин. На сході невидиме сонце накидало на зеленаву голубінь нерівне півколо блідосвітлих покручених мазків, а вибуху й досі не було.

— Що воно таке? — хвилювався Степан. — Може капсуль негодящий? А може помітили фрици? Так ні, — маскували добре, — заспокоював себе і здвигав плечима.

Ще прогуркотіла машина. І неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсідали хлопці, а потім полетіли до коней, щоб скоріше переїхати в іншу діброву.

— Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! — сяючи усмішкою та білими підківками дрібних зубів, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрія.

— Мені аж не віриться, — стримано відповів Андрій. І в цей час йому так захотілося побачити батька, приторкнутися до його міцної руки, що він мимоволі, схиляючись на гриву коня, примружив очі, щоб ясніше уявити свого рідного тата.

— Приїхали! — гукає Степан і по-змовницькому, однією бровою, підморгує Андрієві.

— Приїхали!.. — Чуючи бурхливий приплив сили, Андрій на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву і легко біжить І уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-під його ніг двома райдужними струмками бризкає і летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз підморгує Андрієві, мовляв: ну, як діла, малеча, — і, збивши картуз на саму маківку, починає завзято співати:

Увечері хлопці дізналися, що на шосе підірвалась машина з фашистами. Вбито шофера і чотирьох солдатів.

— На мій рахунок запишемо трьох фриців, а на твій — двох, — твердо вирішує Степан. — Тобі, може, шкода половину фриця? — говорить таким тоном, що виключає всякі заперечення.

— Ні, не шкода.

— Отож бо і є. Старшинство треба понімати!

Поспішала Соломія і дух затаювала. Не чула, як били по голові, в обличчя вогкі від туману кущі, безлиста рокита, гілки дерев. Чи то лісові шуми, чи кров так гуділа в голові? І думала, і думати боялась про свого рідного батька.

«А що як нема? — аж відкидало назад. — Ні, ні! Є мій тато!» — бачила в уяві його біля вуликів, самотнього, запечаленого.

Піт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлі губи і теплою росою падав на землю. А всередині то спалахував жар, то розтікався холод.

Вона зараз забула за все, тільки інстинктивно відчула, що хтось іде за нею, бо в уяві, блискавично змінюючи одна одну, проносились картини дитинства, юності — все, зв'язане з образом батька. Вона навіть чула, як пахнуть пергою його шершаві, почорнілі пальці, як віє тютюном од сивої, аж позеленілої бороди.

Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лісовий сад, і зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хіба ж не вона приїжджала сюди по яблука, груші? Хіба не тут її перші досліди налилися теплим соком і закрасувались плодами, наче новорічна ялинка? Ось і черешня темніє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробігти по стежці, і роздасться ліс, огинаючи широкими крилами прогалину. І підсвідомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бігцем уперед.

— Ой, — опускає хустку на плечі і, чуючи приплив недоброї млості, обважнілою рукою невміло розстібає блузку. А пальці мимохіть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась поміж деревами. Кілька разів натиснула на клямку, і залізо гулко задзвеніло в сінях — видно, там стояли порожні кадуби.

Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, і в цей час відкриваються хатні двері.

— Хто там?

Чує такий знайомий голос і, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:

— Це я, тату. Соломія ваша. Ой, таточку!

— Дитино моя! — забилося в сінях. Відчиняються двері, і вона мліє на батькових грудях, відчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.

— Соломіє! Доню! Жива? Здорова? — тягне її до хати і знову цілує, по-старечому м'якими губами.