Чтение онлайн

— А ти як думаєш?

— Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, — і хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмішкою, наче він крізь ліс бачить молочаря.

Пішли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.

— Обманути нас, старий, дідько, захотів? Ми тебе провчимо, що повік заречешся обманювати.

— Обережніше мені! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки — зараз на вас увесь пужак поламаю, — лементував розлютований голос.

— Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.

— Лиха година прикинула. Ой, обережніше мені… Це ж народне добро.

Біля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бідони, і кожного разу крізь огрубілі пальці стікало зерно. А на возі, охаючи і лаючись, метушився низкорослий чоловік, люто поблискуючи упертими карими очима.

— Дмитре Тимофійовичу! — раптом він пізнав Горицвіта, зіскочив з драбиняка і, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. — Дмитре Тимофійовичу… дорогий…

— Даниле Петровичу! — міцно обняв Горицвіт Навроцького.

Партизани, ніяковіючи, застигли біля воза з повними жменями зерна.

— Дмитре Тимофійовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? — жалісно дивиться у вічі командира.

— Прийму.

— От і спасибі тобі! — Міцно потис руку і зразу ж владно крикнув на партизанів: — Зсипайте мені зерно в ті самі білони, звідки взяли. Це таке зерно, хлопці, що потім по пучці будете просити у діда на розвід… Куди, куди намірився — це ж не таращанське! — А Дмитрові пояснив: — Шість років бився над ним. І добився — не вилягає й грибка не боїться.

— Хоч одним оком можна поглянуть на нього? — з приязною насмішкою промовив Дмитро, згадавши давню зустріч із Навроцьким.

Але старий не зрозумів іронії:

— Дивись хоч обома, — розщедрився і зітхнув.

Над притихлою рікою сіяє місяць і горять Стожари. Тихо подзвонюють на воді перші крижані голки, шарудять і зітхають, торкаючись берегів, що біліють першим снігом, майстерно насіченим дрібною і примхливою різьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синішими в глибині, вигибами з найкрихітніших перлин.

Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обізветься піснею радіо з майдану, не промчаться легкі крильчасті сани, не розсиплять по вулиці веселого сміху дівчата.

Тільки на перехресті, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в підкидного дурня вартові громадського господарства. Зрідка загорлає німець із каральної групи.

Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворці простоволосий чоловік, і з схиленої набік голови упаде легенька грудочка снігу.

Лише коло лісу ворушаться тіні; там сильніше горять — палахкотять сніги, бо переміщується темінь і сяйво, іскристе, живе. Часом гра світла і затінку наполохає пильного служаку, прикладе він гвинтівку до плеча, а потім знов опустить, затупає задерев'янілими ногами.

І раптом постріли. Прямо в поліції, де ночує сам помічник смерті — начальник СД.

І вірний служака, пригинаючись, тікає подалі від стрілянини, вскакує в чиюсь клуню і залазить на засторонок. О, він прекрасно розуміє, що означають ці різнобійні постріли з автоматів, мисливських рушниць, обрізів.

Потім вулицю розбивають несамовиті крики і з щілини видно, як «сам» в одній білизні зі зв'язаними назад руками біжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цівкою вогнику.

Вибух! І чорні шматки м'яса розлітаються по білому снігу.

Поліцай з жахом відскакує від щілини…

Як реготав оцей вигадливий начальник СД зі своїми зелено-мундирними посіпаками ще сьогодні вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.

А вночі ніхто не реготав, тільки Дмитро, шаленіючи, процідив:

— Нехай свій винахід на собі спробує… Це для здоров'я не пошкодить! — так глянув на ката, що той і проситися забув.

— Не варто з ним возитися. Розстріляти! — сказав Тур.

— Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! — наказав вивести фашиста на вулицю. — І хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…

Партизанські заслони, виставлені навколо села, привели ще кількох фашистів.

— На майдан їх, — коротко сказав Дмитро.

А потім селом ударила партизанська пісня. Скільки сили і величі, скільки людяної любові вкладено було в слова:

Відчиняються двері, скриплять ворота. І сміючись, і плачучи, вибігають напівроздягнені жінки, літні чоловіки, босонога дітвора, щоб хоч одним оком побачити Сталінових хлопців.

Із затінку виступає постать:

— Товариші партизани, прийміть до себе.

— А ти хто будеш?

— Із таборів утік.

— Зброя є?

— Нема.

— У нас без тебе є кому сало їсти, — відповідає Пантелій Жолудь. І Дмитро усміхається, почувши ті слова, якими колись зустрічали партизанів.

— Дістану. Прийміть.

— Тоді приймемо. Як прізвище?

— Мель Василь.

— Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець 13, щоб із вас формувати військо, — підійшов Дмитро.

— Утечу.

— Ні, не тікай. Добровільно піди на призовний пункт. Узнай, скільки в районі жандармерії, поліцаїв, де вогневі точки. А тоді утікай до нас. Зброю ж захвати з собою.

— Добре. Захвачу. Кулеметник я.

І Дмитро в супроводі Жолудя поспішає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посів.

Коли вже вигріблись до лісу, позаду них, на тім березі, обізвався різкий гортанний голос:

— Товариші партизани! Перевозу давай!

Але в цей час з пагорбів застрочили автомати, і чорна постать кинулась у воду.

Кирило Дуденко, що останній виходив на берег, вскочив у човен і сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана місячна доріжка, застрибали, видовжуючись, гнізда зірок, і хвиля незадоволено, перелякано захлюпотіла, розсипаючись шипучим мереживом на піску.