Чтение онлайн

Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;

Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.

Не знайшли ми навіть сліду,- щез, немов примара тьми.

Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.

Цар печалився, примхливий,- примхи ж є у всіх владик,-

Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.

І тоді мене послала розшукати, де ти зник,

Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.

Повеліла: «Розшукай-но сонцерівного хоч слід.

Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!»

Наказала сліз потоки проливати троє літ.

Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!

Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,

Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,

Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,

І мені свою пригоду старший брат їх розповів».

Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,

І промовив: «Давню справу пригадав я, не втаю,-

Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,

Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.

Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?

Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,

І мене в полон забрати наказали рабській лаві,

Так забрали замість мене слуг своїх тіла криваві.

Я, побачивши, що їде сам владар на подвиг бранний,-

Пожалів твого владику, гнів спинивши невблаганний,

І з очей я ваших згинув, наче привид той туманний,

Бо за мить став невидимцем кінь мій дивний, незрівнянний.

Швидше, ніж моргнути оком, можу я з очей зникати,

Як, бува, мене обляжуть прикрі люди - супостати;

Ще ніхто, крім трьох тих турків, не посмів на мене стати,

Та й вони за їх зухвальство дочекалися відплати.

А тепер - ваша! Вітаю добросердий твій прихід,

В тебе стан - як в кипариса, як у сонця - сяйний вид,

Зазнавав і ти багато злиднів, і скорбот, і бід,

Та й нещасному на бога покладать надію слід!»

Автанділ сказав: «Ти годен сам хвали від мудреця,-

Не заслужена ще мною щедра похвала оця!

Ти ж бо - сонця світлий образ, грієш душі та серця;

Навіть сльози не змінили красоти твого лиця!

Змусив ти мене забути найдорожче у житті,

Я зрікаюсь їй служити, наші сходяться путі.

Залишитися з тобою нині маю на меті;

Адже яхонт є дешевший за емалі золоті».

Таріел сказав: «Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,

Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?

Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.

Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?

Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,-

От знайшов - бог милосердий до появлених завзять.

Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?

Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать».

Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,

До Асмат тоді промовив: «Коло мене ти весь час

І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?

Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.

Те шукать, чого Всевишній не створив ще,- марний труд!

У вогні рождене серце через це палає тут. Путь скінчилась.

Я - в тенетах і не видеруся з пут. Що я маю замість втіхи?

Ветху бурку й сіна жмут!

Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,

Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:

Через мене щастя створить він закоханій цій парі,

А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!

Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,

То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.

Бог одну людину губить, та зате рятує другу.

Хай хоч що зі мною буде - про свою повім я тугу.

Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:

Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;

Може, трупом упаду я,- плач невтішно наді мною,

Відпочину, як в колисці, під землею сировою!»

Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.

Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,

Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;

Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.

Голосив: «Моя кохана! Через тебе загибаю!

О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!

Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!

Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!»

«Слухай пильно та уважно сповідання пресумне

Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.

Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,

Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!

Знають всі про сім індійських королів. З них кожен - пан,

Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,

Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,

Володар над королями, над військами - отаман.

Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.

Звали батька Саріданом,- знав немало він звитяг

І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;

Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.

Він ненавидів самотність, що його годилась сану,

І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,

Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-

Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».

Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:

«Ти - владар. Тобі індійська покорилася земля!

Хочу я тобі віддати владу й серце короля -

Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».