Чтение онлайн

Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».

Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.

Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;

Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,

Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».

Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.

Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.

Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.

Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!»

Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»

Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.

Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.

Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.

Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;

Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.

Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-

Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.

Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:

Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.

«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,

П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.

Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:

«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-

Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».

Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».

Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:

«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»

Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,

Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.

Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:

«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».

«Хто вклоняється коханцю?
– здивувався я надмірно,-

Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».

Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,

Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-

На твою чесноту й скромність всі надії покладаю

І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.

Наказала господиня йти до тебе у палати

І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:

їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-

Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».

Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;

Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!

Я - твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,

Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.

Жалюгідна млість кохання - це хіба краса кохань?

Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-

Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,

Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.

Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,

Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж

Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.

Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!

Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:

Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-

Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.

Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».

Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,

Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?

Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.

Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.

Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:

«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!

Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.

Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».

До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-

Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,

Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.

Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.

Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:

Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,

Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,

Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»

Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне

Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-

Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.

Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.

Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.

«Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».

Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:

«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».

Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,

Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.

Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;

Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.

Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:

«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-

Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,

Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.

Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:

Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.

Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-

Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»

Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-

Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.

Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,

Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.