Чтение онлайн

«Я ознаки зради бачу, несподівані й раптові,-

Прикро нам, що, взявши зброю, видно, прагнете ви крові».

Наказав я відповісти: «Знаю все про намір лютий,

Та який не був би певний задум твій - йому не бути!

За звичаєм войовницьким починай же цю війну ти,-

Я в руках меча тримаю, щоб мечем тебе здобути!»

Посланець поїхав. Більше посланців до нас не слали

І військам своїм до бою гасло димом подавали.

Вийшли з засідки їх лави, з двох боків нас обступали,

Але, дякуючи богу, не злякались ми навали.

Взяв я, хмурий, меч у джури, стиснув ратище рукою,

Рвався битися з ордою, рвався стати враз до бою,

І вперед крізь гони рушив я порвистою ходою,

Та хатави, ставши в лави, не втрачали супокою.

Підступив я. їхнє військо гомоніло: «Божевільний!»

Мавши силу нездоланну, я напав на шерег іцільний.

Спис пробив коня й зламався,- бий же, мече мій всесильний,

Я хвалю того, хто ревно клав тебе на брус точильний!

Я накинувся, мов яструб на куріпок зграю дику.

Клав я гори коней, люду, натворив головосіку,-

Той блохою водяною закрутивсь, той впав без крику.

Врятуватися не дав я з перших лав ні чоловіку!

Облягли мене юрбою. Встряг у бій я до загину,-

Вдарю раз - ніхто не встане, не спинити крові плину;

Розсічу кого - той пада, мов сакви, коню на спину;

Де з'явлюся - всі тікають, і мені немає впину.

Вже смеркало, як зо скелі закричала їх сторожа:

«Не баріться! Утікайте! Нас карає сила божа!

Пил страшний встає над степом, наче чорна огорожа,-

Мчить вояцтва десять тисяч, нас понищить рать ворожа!»

То мої війська з'явились, що були позаду нас:

Поспішали денно й нічно, прочитавши мій наказ.

їх долини не вміщали, перед ними день загас.

Підступали - грали сурми, гуркотів їх тулумбас.

Як побачили підмогу, стали бігти вороги,

Ми слідом за ними гнались крізь боїща, крізь луги.

Я з коня Рамаза скинув, запалавши від снаги.

Ми в полон всю рать забрали, не рубали до ноги.

Верхівці вперед летіли, і від них ніхто не втік,-

Переможених хапали, клали долі, мов калік.

За свої безсонні ночі мав одплату войовник.

Бранці, зранені і цілі,- здійняли і плач, і крик.

Злізли з коней ми на полі, спочиваючи побідно.

Я був зранений у руку,- хтось мечем улучив, видно.

Вояки мої круг мене позбиралися привітно,

Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.

І зазнав тоді від війська я великої пошани,

Бо мене благословляли всі бійці, всі людські стани.

Вчителі мої колишні, посивілі отамани,

Дивувалися, узрівши від меча мойого рани.

Вояків я слав по здобич,- заживали тут добра ми:

Поверталися багаті,- ворог никнув од нестями.

Хто моєї прагнув крові,- їхню кров я лив річками;

Брав міста, не воювавши; розчиняв без бою брами.

Я сказав Рамазу: «Знаю, що ладен ти знов на звади,-

Так виправдуйся ж, мій бранцю, щоб зазнать собі пощади:

Поруйнуй свої фортеці, передай свої осади,

Бо інакше не пробачу я тобі твоєї зради».

Відповів Рамаз: «Не маю я ні сили, ні підмоги.

Дай мені мого вельможу, щоб його без остороги

До своїх фортець послав я сповістити їх залоги,-

Все владарство, все, що маю, покладу тобі під ноги».

Я вельможу дав. Вояцтву ж наказав за ним рушати,

І до мене з міст хатавських позбиралися магнати;

В них забрав фортеці й змусив про війну пожалкувати,-

Слів бракує оповісти, скарб який то був багатий!

А тоді вступив препишно до хатавських я країв,-

Віддали мені у руки всі ключі від всіх скарбів;

Я звелів, щоб люд тамтешній супокійно й мирно жив, їм сказав:

«Я - ваше сонце, вас жалів і не спалив!»

Розчинивши всі скарбниці, обдивившись кожну з них

Там знайшов такі багатства, що й злічити б їх не зміг

Раптом вгледів дивний одяг і вуаль з тканин чудних -

Хтів би ти хоч назву знати, якби сам побачив їх!

Не збагнув я, хто тканину, диво дивне те, зіткав -

Хто побачив,- дивувався, божим чудом називав

Не лежав у ній в основі ні шарлат, ні злотоглав

tа міцна була, мов кута, наче хтось загартував.

Діві сяйній, випромінній я відклав цей одяг в дар

А царю в дарунок вибрав з найдобірніших отар

Сотні мулів та верблюдів, щоб потішений був цар

I послав цареві звістку про закінчення всіх чвар

Склав листа я: «Царю! Щастя вам судилось на роду:

Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.

Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,

Але хан - в полоні; бранців цілі юрби вам веду».

Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,-

Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.

Нам верблюдів бракувало,- я волами здобич тяг:

Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.

Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.

Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,-

Переказувати сором, як він славив подвиг мій,

Як пестив мою він руку та в м'який вгортав сувій.

На майдані розіп'яли нам шатри з тканин ясних,

Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.

Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;

Сівши поруч, подивлявся іі надивитися не міг.

Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,

І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.

Цар звелів: «Сюди збирайте вояків з усіх рушень

І хатавів полонених покажіть мені лишень!»