Чтение онлайн

І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.

Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,

Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-

Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!

Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.

Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,

З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;

Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,

Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…»

Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-

Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»

І кладе собі на руку - незліченна їй ціна!
–

І, до вуст її притисши, в непритомність порина.

Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;

В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,

Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-

Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.

Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,

А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.

Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:

«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»

Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;

Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.

Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-

Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.

«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-

І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.

Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.

Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!

Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,

Що дала мені послання і обручку від коханки.

Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,

Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».

Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,

Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.

Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!

Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?

Ти колись подарувала на життя мені надію -

До минулого рівняю я сьогоднішню подію:

Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,

Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.

Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,

Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.

Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!

В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»

Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;

Образ любої красуні я побачив уві сні,

Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,

Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.

Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,

Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:

Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем

Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.

Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.

Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.

Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,

Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.

Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,

Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,

Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-

Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».

Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,

А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.

Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.

Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».

Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,

Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»

Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді

Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»

Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-

Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.

Та завадити цареві не наважився в ту мить;

Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.

Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,

Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».

Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!

Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.

До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:

«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,

Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.

Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».

Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.

Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.

Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.

З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»

Вислали туди посольство привести молодика

І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».

Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,

Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.

Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.

Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:

«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,

Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»

Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,

Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.

Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-

Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.

Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;

Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.

Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно