Чтение онлайн

Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,

Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,

Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,

Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!

Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?

Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!

Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.

Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.

Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-

Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.

Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-

Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!

Йди до Індії, до батька,- потребує втіхи він,

Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.

Звесели його,- він гине від недолі перемін,

І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.

Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!

Знай,- від серця йде до серця щира правда, без ошуки.

Прагну вмерти через тебе,- хай закрячуть хижі круки!

Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.

Глянь, пізнай,- це край вуалі, що мені дарунком дав,-

Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.

Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,-

Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав».

Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила

Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,-

Гарні пахощі алое злива кучерів точила,

Пах духмяний проливали чорні воронові крила.

Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору

І прибув тієї ж миті він до Фатьминого двору.

Автанділ узрів, що доля довершила справу скору,

І прославив щиро бога, розпростерши руки вгору.

Він сказав Фатьмі: «Наш задум вчасно вивершили чари.

Чи складу я на подяку гідні діл твоїх віддари? Я іду.

Часу немає для дозвілля та забари,- Приведу сюди в

Каджеті мужа - вісника покари».

Пані мовила: «О леве! Знов страждання полум'яне,-

Серце з світлом розстається, тож темнішає і в'яне:

Я шалію через тебе, та мене не жалуй, пане,

Поспішай,- прибудуть каджі, тяжче битися вам стане».

Скликав він рабів Фрідона, що жили отут із ним,

Мовив: «Ми були мерцями, зараз дух наш став живим,-

Ми почули те, що чути серцем прагнули своїм;

Ворогів нещасних наших втопчем в прах, розвієм в дим!

До Фрідона йдіть, цю повість в докладну вкладіте річ;

Я його не можу бачить,- кваплюсь я до інших стріч.

Хай напружить він свій голос, переможний кликне клич!

Обіцяю вам віддати здобич всю з майбутніх січ.

Борг великий перед вами маю я,- це знаю й бачу;

Як зустрінуся з Фрідоном, іншим чином вам оддячу,

А тепер лиш скарб піратський, що забрав я, на роздачу

Вам призначив - окрім цього, зараз більше не настачу.

Чим іще я обдарую самовідданих людей?

Корабель віддам їм, повний найкоштовніших речей».

Мовив: «Взявши це, рушайте в світлі днів, у тьмі ночей,-

Побратимові Фрідону передайте лист оцей».

Написав: «Фрідоне славний! Владарів владар незмірний!

Міццю й серцем леворівний! Виблиск сонця неозірний!

Цар могутній, що плюндрує супротивців стан невірний!

Цей привіт тобі гавкоче побратим твій, брат покірний.

За всі злидні пережиті я одержав нагороду:

Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,-

Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,

Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.

Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,-

Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.

Йти туди - це гра, хоч треба подолати перепону:

Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.

Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:

Там, де ти і брат твій вкупі,- всі завади марні й кволі,

Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;

Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.

Ну, пробач,- тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,

Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.

Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!

Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.

Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,-

Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.

Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:

«Образ зроджує свій образ» - давня мудрість так рекла».

Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,

Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,

Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;

За дверима із коралів грав перлин прозорих рій.

Автанділ шукав баркаса до потрібних місць пливти,

Корабля знайшов, і сонце в путь пустилось до мети,-

Жаль було Фатьму лишати на страждання самоти;

З ним прощавшись, ключ кривавий став з очей у всіх текти.

І Фатьма, й Усен, і слуги сльози зливою точили,

Всі казали: «Сонце! Сяйвом ти палило нас щосили,-

Нащо тьмою знов поймаєш, ідучи за небосхили?

Руки ж це твої розрили передчасні нам могили!»

Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,

Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-

Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;

Він надіється на бога, що здолає чари злі.

Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,

Час побачення віщує цих троянд рясний убір!

Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.

Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.