Воццек & воццекургія
Шрифт:
и Ісу с е
Хри
с те, з м
и лу
й
ся
на
д І м н ою
Володимир Єшкілєв. Воццекургія Бет
Коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»
ВСТУПНЕ СЛОВО
У четвертому числі «Нового мира» за 1989 рік в розділі «Щоденник письменника» Андрій Бітов надрукував коментар «Близьке ретро або Коментар до загальновідомого», формалізований у вигляді глос, до свого ж роману «Пушкінський дім», написаного вісімнадцятьма роками раніше. «Близьке ретро…» було своєрідним текстом. Бітов писав: «Автор не помітив, що захопився зовсім іншим коментарем, побудованим за принципом діаметрально неакадемічним… Він почав коментувати не спеціальні речі, але загальновідомі… Автора раптом осяяло, що у наступне небуття полинуть саме загальновідомі речі, про котрі сучасний письменник не вважав би за необхідне говорити окремо: ціни, чемпіони, популярні пісні…»
Працюючи восени-взимку 1997 року над проектом Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури, я згадав про «Близьке ретро…», коли розробляв теорію літературної деміургії, зокрема складну феноменологію «внутрішніх енциклопедій» деміургійних текстів. Я зрозумів тоді, що пишучи «Близьке ретро…», Бітов намацував ту саму феноменологію, відчуваючи, що опорні знаки «внутрішніх енциклопедій» (фрейми) — це, швидше, не таємні коди постмодерністської інтертекстуальності, але стереотипні образи поточної дійсності, вштамповані у підсвідомість автора-деміурга його побутом, настроями, ностальгіями за близьким ретро.
Так від основного стовбура моїх енциклопедичних креацій відгалузився задум «Воццекургії Бет». Ще 1990 року я обговорював з Іздриком мого деміургійного коментаря до роману «Воццек», з текстом якого я тоді був знайомий у варіанті 1985 року («Воццек-85»). З багатьох нині не суттєвих причин цей проект не відбувся.
Нові ідеї, які захопили мене у 1997 році, та поява в тому ж році повного тексту «Воццека» книгою, виданою «Лілеєю-HB» під редакцією Ярослава Довгана, відродили колишній задум.
«Воццекургія Бет» безумовно не є коментарем до роману «Воццек» в академічному сенсі. Не є вона також коментарем до загальновідомого «близького ретро». Мені було цікаво подивитися на зграйку веселих текстових монстрів, котрі народяться при зіткненні фреймів «Воццека» із знаковою плеромою моєї «внутрішньої енциклопедії». Можливо, я несвідомо бажав зустріти у просторі «Воццека» віртуальні тіні моїх присмеркових комплексів, і врешті-решт нафантазував таки декілька зустрічей. Імовірно, це вислід того, що робота над МУЕАЛ [115] породила в мені нестримну патологію коментування та класифікування всього навколишнього. В одній із своїх статей про «клятих постмодерністів» харківський критик І. Бондар-Терещенко цитує Чорана: «Для тих, кого вже не рятує аптека, писання є неоціненною підтримкою, воно лікує». Не виключено, що в дихотомії «воццек-воццекургія» одна із складових є дійсними ліками від другої…
Стосовно назви. Австрійсько-еллінський гібрид «воццекургія» є швидше прикордонним стовпом території ігрових синтезів, приналежних «Воццекові», аніж знаком змістового плану. Значення всієї синтагми, що стала назвою коментаря, я не наважуся тлумачити перед соймом необраних: менш за все мені хотілося б бентежити непросвітлених малих світу цього екскурсами у таємні глибини таємного називання. Достатньо того, що містить сам коментар, задуманий як творіння салонне, що йому мешкати, розгортатись (а, може, й умирати) у хвилях нашої примарної сецесійної інтертекстуальності.
(Подальший корпус приміток рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)
Лідія Стефанівська. Післямова [116]
S'il n'y avait pas de malheur en ce monde, nous pourrions nous croire au paradis [117]Simone Weil
Прочитання перше:
Воццек є постаттю з пограниччя. Пограниччя часу і без-часу, пограниччя реальності і сну. Воццек — постать, яка в собі і в мені викликає неспокій з глибин розпачливих пошуків сенсу власної скінченості, сенсу власного «буття до смерті». Приреченість людського часу, страхітлива загроза великої води, страхітлива тим більше, що «велика вода» є потугою невидимою. Прагнення сну й перепочинку як визволення з обіймів нищівної, дезінтеґруючої особистість дійсності. Розлам минулого досвіду і передбачення неминучого майбуття, яке не обіцяє полегшення візією рятунку, а навпаки — малює візію остаточного занепаду. Єдина надія… але чи в світі Воццека існує якась надія? Бачення, розщеплене на маніакальний аналіз деталей, заглиблення в найдрібніші подробиці анатомії людського тіла для того, щоб у вертикальнім русі уяви піднестися над існуванням в часі.
Людина завше є самотньою — істина незаперечна. Людина може також свідомо вибрати самотність, чи радше — змиритися з нею. Екзистенція завжди приносить біль. Інакше — сни: єдина сфера поза владою розуму і почуттів. Досвід пограниччя ночі і дня, буття і не-буття, досвід нужденності людської, досвід кохання, неухильно пов'язаного зі смертю, а отже — самотності тим більшої. Почуття відірвання від дійсності настільки сильне, дистанція настільки велика, що дає владу бачити і судити інших, тих, котрі навіть не усвідомлюють того, що в їхніх очах вже чаїться смерть. Парадокси. Ніжність і аґресія.