Чтение онлайн

Ягелло повільно відкрив цю немудру скарбничку і побачив гроші. Якусь мпть він іще сподівався, що знайде перли, діаманти, в найгіршому випадку — золоті долари. На жаль, трапився йому нікчемний злодій. Такий злодій не вартий навіть найменшої згадки в тому великому романі, що його вже кілька тижнів пише Ягелло. Це не злочинець, це швидше божевільний; навіть міліція, почувши про нього, тільки байдуже зниже плечима. Хай не думає, що так легко можна зажити слави. Хай не думає, що через ті мізерні злоті, заховані в іржавій бляшанці, про нього писатимуть у газетах. Він, Ягелло, зробить все, щоб навіть жоден шолудивий собака не дізнався про того пройдисвіта, який вдав із себе злодія.

І саме тієї миті, коли Ягелло складав цю урочисту обіцянку, сталося те, чого він не міг передбачити. Двері розчахнулися, горище застугоніло під тупотом ніг; перекриваючи весь цей гуркіт, скрегіт і сапання, від якого загойдався струхлявілий дах, пролунали страшні слова:

— Спіймався, злодюго! В тюрмі згниєш! Від кари не втечеш! Я бачив, що ти тут крутишся! Відчував, що зазіхаєш на мої гроші! Люди, держіть мене, бо я своїми власними руками його задушу, поки міліція на нього наручники надіне!

Проте люди не могли виконати гуманної вказівки пана Теофіля з тієї простої причини, що їх тут не було. Та коли Ягелло, міцно схоплений за комір, опинився в коридорі, на нього вже чекав чималий гурт цікавих. Вони з видимим осудом хитали головами, безпорадно розводили руками, ніби хотіли показати: для таких, як Ягелло, рятунку вже немае.

— Дивіться, люди, такий молодий хлопець… І це — наше майбутнє? Борони нас боже від такого майбутнього. А все війна винна… Ніякого тобі доброчестя, ніякого сорому немає… Сидить людина спокійно вдома, відпочивав після тяжкої праці і навіть гадки не має, що над її головою на горищі злодії гарцюють. Він щось украв? А може, будинок хотів підпалити? Все одно… тюрма на нього чекає… У нього в очах уже добре видно її.

Ягелло був напівпритомний від страху й не чув усіх подробиць бурхливої розмови. Він навіть не намагався виправдатись. А втім, що скажеш? Що злодій не він, а пан Теофіль?..

на вечерю була не часта в цьому домі страва — яєчня з ковбасою. А тут іще розбите горнятко і брудне череп’я у відрі з чистою водою!.. Як на один вечір — забагато несподіванок…

До причин цих несподіванок пан Гаєвський вирішує дійти кружним шляхом. Він-бо швидко переконавсь, що запитання на зразок: «Що з тобою діється, синку? Чого ти такий неуважний?» — великого успіху не матимуть. Тож нехай буде несподіванка за несподіванку.

— Завтра поїдемо по шафу. Чуєш, Адаме?

Адам дивиться на батька майже відсутнім поглядом і намагається всміхнутись.

— Я вчора її оглянув… Чудова річ. Вішалка, полиці… Нарешті в нас буде шафа. Одну полицю віддам тобі, кластимеш на неї все, що заманеться. Мені пощастило… Власники шафи виїздять на захід Польщі, їм потрібні гроші. Купив майже за безцінь.

Коли три місяці тому їм удалося одержати цю простору і високу, мов каплиця, кімнату, вони почували себе так, ніби хтось залишив їм у спадок найпрекрасніший палац. Нарешті в них була власна квартира! Адам зразу ж нагадав батькові про всю свою мандрівку з Варшави до Красностава. Вони поклали свої скромні клуночки, сіли поряд і глибоко зітхнули. Нарешті у себе вдома! Нарешті в своєму гнізді! Після визволення Варшави Адам наважився на далеку мандрівку до цього незнайомого йому містечка. Тут він знайшов тітку, тут цілий рік чекав на повернення батька із сонячної Італії. Тоді він не думав про власну квартиру, вже трохи навіть забув про те, що колись у Варшаві жив у гарному особняку, що з найбільшої кімнати можна було вийти на засклену терасу, а з тераси — в сад. Цей сад дуже часто уявлявся Адамові непролазними, дикими хащами. Володіло ним плем’я войовничих сіуксів, вождем якого був Адам. Іноді сад перетворювався на безлюдний острів, де Робінзон Крузо марно чекав якого-небудь корабля.

Під час серпневого повстання через безлюдний острів пройшла хвиля вогню. Фруктові дерева перетворились на чорні цурпалки, клумби, що буяли квітами, завалило руїнами, засипало землею. Робінзон Крузо сидів у підвалі, який тремтів од вибухів і був дуже ненадійним притулком. Одного дня у особняк влучив снаряд, і він згорів так швидко, ніби був дитячою іграшкою, зробленою з дерева. Саме тоді тяжко поранило пані Гаєвську. За кілька днів вона померла, а Робінзон Крузо довго не міг у це повірити. Важко було погодитися з думкою, що тепер йому треба розраховувати тільки на власні сили. Адамів батько боровся на барикадах і лише час від часу навідував сина, якого прихистили знайомі з сусіднього будинку.

Через два місяці повстання придушили. Адама відправили до табору в Прушков; потім його з тисячами інших варшав’ян німці вивезли в напрямку Ченстохова. Він опинився в невеличкому селі Хжановцах, поблизу містечка Камінська.

Господар, що запропонував йому в своїй хаті куток з жалюгідною постіллю — сніпком соломи й рядниною, яка тхнула оборою, — був людиною небезкорисливою. За цю ряднину й тарілку юшки Адам мусив добре напрацюватися. До пізньої осені він пас корови. Ці створіння виявилися страшенно хитрими. Вже через кілька днів вони зорієнтувалися, що новий пастух уперше в житті опинився на пасовиську і що він до пуття не знає, як орудувати сучкуватою палицею. З цієї вельми сприятливої обставини вони не забарилися скористатись.

Порозбігавшись навсебіч, корови толочили найбільші городи, шукаючи собі паші смачнішої, ніж звичайна трава; Адам дріботів за ними, нерішуче гукаючи: «Верніться-бо! Це ж городи не нашого хазяїна! Кажу вам — у мене вже сил немає! Не можна вам їсти капусту й моркву! Знаєте, що мені за це буде, безсоромні коров’ячі лоби!»

Коли настала зима, хазяїн став загадувати Адамові найтяжчу роботу. Хлопець молотив збіжжя, різав січку, ледве справляючись з величезним, важким маховиком січкарні. Коли був дуже голодний, крадькома забирався до комори й напихав собі в кишені кислих твердих яблук. Іноді йому щастило вкрасти з курника яйце, тоді він ховався в стодолу, видряпувався на самісінький вершечок копиці духмяного сіна й, заплющивши очі від насолоди, випивав яйце.

В селі було багато дітей. Спочатку вони не приймали Адама до гурту. Коли він ішов вулицею, кричали навздогін: «Дармоїд! Варшавський старець!» Згодом шукали з ним дружби, звали гратися. Адам затявся й вирішив не пробачати їм тих прізвиськ. Отож і жив зовсім самотньо. Ця самотність анітрохи не була схожа на ту, яку він відчував на безлюдному острові, тобто в колишньому своєму садку. З тієї самотності можна було коли заманеться повернутись додому, до батька, до матері, до друзів. Од того світу відділяло його лише кілька місяців, а йому здавалося, що минуло кілька років. Не було вже саду, не було диких, непрохідних хащів, не було сіуксів, не було Робінзона Крузо. Були чуже село, тяжка робота й неспокійні думки: чи доведеться коли-небудь повернутись до Варшави, зустрітися з батьком, ходити до школи?..

Іноді Адам сідав у кутку стодоли і мріяв про власну кімнату. Там буде ліжко й тепла перина, буде стіл і повна тарілка картоплі з солониною, і полиця з книжками, і шафа.

Якоїсь зимової ночі небо засвітилось від далеких зірниць. Пролунав віддалений гуркіт, ніби на село насувалася гроза? Гроза взимку? А що як не гроза?! Гриміло невпинно три дні. Ночами весь обрій палахкотів загравами. На четвертий день удосвіта в село прийшли солдати з червоними зірочками на шапках-вушанках. Кількома годинами пізніше між сільськими хатами почали проповзати величезні танки. До Хжановіц прийшла свобода, але радість Адамова була неповна. Він знав, що невдовзі покине село і вернеться до Варшави. Тільки до чого там і до кого вертатись? Лише тоді, коли, діставшися якимсь військовим ешелоном до рідного міста, він брів через завали зруйнованих будинків, не впізнаючи ні вулиці, де жив, ні саду, ні місця, де раніше стояв їхній будинок, згадав, на щастя, що в місті, яке називається Красностав, живе його тітка Пауліна. Він почав розпитувати людей, де цей Красностав і як до нього дістатися. Розпитував довго, аж поки нарешті зустрів жінку, яка сказала йому: це десь на Люблінщині. Треба їхати на Східний вокзал… можливо, вже ходять туди якісь поїзди.

— Ти не радий, що в нас буде шафа? — знов озивається Гаевський-старший. — Ми вже маємо стіл, два стільці, ліжко, буфет, а тепер буде ще й шафа. Не вішатимем піджаки на гвіздочку.

— Тату, мені треба вийти на хвилинку з дому…

— В таку пору?

— Ще не пізно. В мене важлива справа до Ягелла.

— Дуже важлива? — усміхається батько, вже розуміючи, що невдало обрав час для розмови про шафу.

— Дуже важлива, — відказує Адам і благально дивиться батькові в очі, боячись почути запитання, що ж то за справа.