Чтение онлайн

Вони опинилися в квартирі сторожа. Пан Теофіль відчинив двері, і Адам побачив Ягелла. «Письменник» сидів на низенькому столику, затуливши обличчя руками, ніби йому щойно прочитали смертний вирок. Його стерегла дружина Теофіля, що сиділа на трохи вищому стільці. Обличчя її було войовниче, а в руках вона тримала лозову вибивачку. Вона насторожено глянула на прибульців — і раптом розпливлася в добродушній усмішці. Ніби хтось кинув грудочку льоду на гарячу сковорідку.

— Адасю! Що ти тут робиш, хлопчику? Це що, твій приятель?

Вона показала вибивачкою на Ягелла.

Ягелло аж підскочив. Збентеженість, страх, непевність, радість і надія в одну мить промайнули його обличчям.

— Адаме, скажи їм! — нестямно вигукнув він і замахав руками, ніби хотів випурхнути з кімнати. — Поясни їм усе! Я, мабуть, збожеволію, я вже більше не можу! Сто разів їм казав, як усе було насправді, а вони своєї… співають, хочуть зробити з мене злодія, торочать казна-що…

І Адам заговорив. Швидко, дуже швидко, щоб його ніхто не перебив. І про той вечір, коли вони вперше побачили таємничого незнайомця, що стояв навколішках, і про розмову з Ягеллом, який вирішив будь-що викрити злочинця, і про те, що Спілка Справедливих уже кілька разів допомогла міліції — навіть у газетах про це писали, а за спійманих Ваню й Лисого їх навіть нагородили: Справедливі поїдуть цього року на екскурсію.

Першою засміялася дружина пана Теофіля. Вона сміялась так тоненько й заливисто, що, здавалося, голосять на кладовищі. Якусь мить пан Теофіль з глибокою повагою дивився на плечі жінки, що здригалися від сміху, а потім і собі зайшовся сміхом у зовсім іншій тональності — на низьких, басових нотах. Тепер настала черга міліціонера. Спочатку він намагався бути серйозним, та й пасок під підборіддям його стримував, тож довелося знятн кашкета; і, немов відкинувши всю серйозність, до якої зобов’язував опущений пасок, міліціонер засміявся дзвінко та голосно.

Прочинилися двері, зазирнув Яблонський і здивувався.

— Ідіть, ідіть собі! — давлячись сміхом, забелькотів пан Теофіль. — Медалі ви сьогодні не заслужили.

Вони сміялися, поглядаючи на Адама та Ягелла, пригадуючи перелякані обличчя хлопців, аж поки раптом міліціонер схаменувся, що не все ж іще з’ясовано, і зразу споважнів.

— А ці гроші…— почав він, дивлячись повними сліз очима на пана Теофіля, — ці гроші… навіщо ви їх ховали на горищі? Що за дурна звичка?

— Чого мовчиш? — глузливо спитала жінка. — Скажи панові капралу, що то за гроші. З сорому горітимеш. Бо я вже згоріла. За себе й за тебе.

Пан Теофіль безпорадно здвигнув плечима, кашлянув раз, удруге й почав розповідати так тихенько, що його голос навіть не заглушав настирливого дзижчання мух.

— Воно ніби й просто, а однак не зовсім. Як би вам пояснити, не знаю, з чого почати… та скажу всю правду. Я мріяв купити рибальське знаряддя. Гарну бамбукову вудку з котушкою, гумові чоботи й таке інше, ви самі розумієте. А коштує воно чимало. От і складав. Злотий до злотого. То води кому-небудь принесу, то в печі напалю, дров нарубаю. Розумієте? А чого ховав усе те на горищі?.. Ви жонатий? Ні? То дякуйте богові. Думаєте, ті гроші влежали б дома? Жінка завжди знайде. Колись я ховав гроші під стільницю. Все одно знайшла. Отож… отож я й зробив собі схованку на горищі. Туди ніхто не приходив, було безпечно й зручно.

Він випалив усе це одним духом і глибоко зітхнув, наче після тяжкої роботи.

Сонце палило так нещадно, ніби хотіло перетворити околицю Красностава на справжню Сахару. Трава на лузі, яким зараз ішли хлопці, давно перестала бути зеленою. Жовто-сіра, вона пекла підошви, мов розжарений пісок. Від найближчих будинків, незграбно перевалюючись, дріботіли до річки гуси й качки. Що ближче були вони до води, то більше прискорювали свій трохи комічний марш, аж нарешті затріпотіли важкими крильми й шубовснули із стрімкого берега в чисту, швидку воду.

Хлопці простували до кладки, перекинутої над річкою, паче театральна декорація. Кладка мала двадцять метрів завдовжки і сантиметрів двадцять завширшки. Коли доводилося ступати по вузенькій дошці, що пружинила, мов трамплін, часто не допомагав навіть поручень, збитий з молоденьких сосонок. Кількома метрами нижче звивалася темно-зелена річка Вєпж. Декому досить було глянути з цієї хисткої кладки вниз, і в голові починало паморочитися так, мовби секунду тому зійшов з гігантської каруселі.

Та, незважаючи на це, кладкою ходили всі. Бо завдяки їй дорога з міста до лісу скорочувалась на кілька кілометрів. Веселий вереск лунав тут досить часто. Раз у раз хто-небудь, замість того берега, опинявся у воді, але в цьому місці не було надто глибоко — навіть низенькому Казикові тільки до підборіддя, — тож така мокра пригода кінчалася сміхом, жартами і сушінням одягу.

Очолює похід Казик Врубель. Він виступає, як на параді. Та це й не дивно: на ньому — елегантний костюм. Усі хлопці в сорочках, у полотняних або тикових штанях, а Казик убрався, мов на бал. Саме вчора мати принесла від кравця костюм. Це перший пристойний костюм за всі п’ятнадцять років Казикового життя. У кравця було багато роботи, і він трохи кривився, кажучи, що не любить перелицьовувати старий одяг, але Казикова мати якось зуміла підібрати ключик до його кравецької душі. «Ви гляньте лишень… крам міцний, наче, перепрошую, бляха. Чоловік купив собі цей костюм за чотири роки до війни, і хоча б одна тобі дірочка… а тепер мій Казик пішов у гімназію і треба його пристойно одягти».

Казик витирає піт із лоба й непомітним рухом розстібає гудзики піджака. Широкі штани із справжньої бєльської, довоєнної вовни зсуваються із стегон, закриваючи носки сірих від куряви черевиків. Краватка, позичена в батька, впивається в шию, як зашморг. Але знімати її зараз безглуздо: хто-хто, а Качур, чого доброго, подумає, що це через нього. Він уже кілька разів уїдливо кидав: «Казику, тобі часом не холодно? Як можна бути таким легковажним — вибиратися в похід у самому костюмі? Навіть про кашне забув. Думаєш, ця краватка врятує тебе від ангіни?»

Казик не відповідав на зачіпки й на провокації не піддавався. Він вирішив, що йому просто заздрять, бо не мають такого розкішного костюма. З усієї вісімки Справедливих тільки Ластатий і Качур носили одяганку, яку можна було лише з великою натяжкою назвати гімназичним мундирчиком. Але навіть ці двоє не мали анінайменшого уявлення про вовну, яка пережила чотири довоєнні роки, всю окупацію і славний період визволення. Костюм Ластатого, власне кажучи, годиться тільки для театрального реквізиту. Поки висить на вішалці, то ще вартий доброго слова, та тільки-но опиниться на плечах Ластатого, як зразу втрачає всі свої вартості. Кілька рухів — і вигляд у костюма такий, наче хтось прокрутив його в м’ясорубці, або наче його корова жувала. Безліч складок, згинів, рубців… зморшки, пухирі, вм’ятини… А скільки було подиву й зітхань, коли Ластатий прийшов на танцювальний вечір у синій уніформі з широкими вилогами, з плечима, в якій кравець вклав щонайменше по півкіла вати.

В костюмі Кальоша вилоги були трохи вужчі, манжети на штанях — трохи менші, та й вати в плечі не стільки напхано. Але теж муляло й пекло немилосердно, наче костюм був з паперу або з кропиви.

Казика геть захопили думки про вартості й вади чоловічого гардероба. І він дійшов висновку, що не так йому вже й жарко, що треба застебнути гудзики, бо в розстебнутому піджаку вигляд у нього не вельми ошатний, і що навіть до краватки можна потроху призвичаїтись. Ще хвилину тому вона врізалася в шию, як груба мотузка, а зараз він її зовсім не відчуває.