Чтение онлайн

– - Пробачте!
– - оговтався нарештi Сергiй, i йому зробилося соромно.
– - То я так... з незвички... Будьте здоровi!

– - Ну от, iнша рiч, -- усмiхнувся дiдок.
– - Спасибi тобi, хлопчику!

– - А... хто ви?
– - наважився спитати Сергiй.

– - Дiма!

– - Який Дiма?

– - "Який, який"!
– - передражнив дiдок.
– - Просто Дiма -- i все!

– - Але ж _хто_ ви?

– - Я, по-моєму, сказав цiлком зрозумiло: _звичайний_ _Дiма_!

– - Ага, ясно: ваше iм'я -- Дiма. А як вас по-батьковi?

– - От причепився!
– - вибухнув раптом дiдок.
– - Скiльки ж тобi можна пояснювати: я -- Дiма, затям собi: Дi-ма. Вiд слова "дiм", будинок тобто, бо всi Дiми, мої родичi, живуть у домах.

– - Так ви домовик!
– - ошелешено вигукнув Сергiй.

– - Ну й телепень!
– - уже зовсiм роздратовано кинув дiдок.
– - Ти що -- двiєчник? Звичайних речей не розумiєш? I чого тебе в школi вчать! Ач, вигадав таке -- "домовик"! Так-от, щоб ти знав: нiяких домовикiв на свiтi не було, нема та бути не може! А я -- просто Дiма. Зрозумiв нарештi?

– - Зрозумiв...
– - вiдказав тихо Сергiй, хоча, по правдi, нiчого вiн поки що не второпав.
– - А як ви сюди потрапили?

– - Iшов собi повз ваш будинок, бачу -- дверi прочиненi, i так iз них теплом i затишком тягне, що не втримався -- заскочив, -- охоче почав розповiдати Дiма, вже заспокоюючись.
– - Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий пiдхопив, от i подумав: ану, заскочу вiдiгрiюся трiшки, а згодом далi почимчикую.

– - А куди ж ви йдете?

– - I все тобi знати треба!
– - удав дiдок, нiби сердиться на Сергiя за його розпитування.
– - У Бровари йду, до свого двоюрiдного брата.

– - Так вам iще йти та йти!
– - вигукнув Сергiй.
– - А чого ви автобусом не поїдете?

– - По-перше, грошей нема, -- вiдказав Дiма, -- а по-друге, щоб такi, як ти, не чiплялися зi своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. I без них життя важке.
– - I дiдок жалiбно заохкав.

– - А чому воно у вас важке?
– - знов поцiкавився Сергiй.

– - А тому, що я, Дiма, лишився вчора без домiвки.

– - Як -- без домiвки?!

– - Зламали мою домiвочку, ой, зламали!
– - забiдкався, затужив Дiма.
– - Жив собi тихесенько, мабуть, рокiв сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру -- i настав кiнець моєму щастю!

– - Ну то й що?
– - здивувався Сергiй.
– - Вони поїхали -- i нехай, а ви б i далi там жили.

– - Пожив би ти!
– - перебив його дiдок.
– - Коли вони поїхали, вiдразу приперся бульдозер i -- ррраз!
– - одним духом зламав мiй будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, пiд уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму вiцi, сам розумiєш, воно не дуже... Поспав на травичцi -- i, будь ласка, нежить!

Розповiдаючи про себе, Дiма весь час шморгав носом.

Сергiй таки справдi переконався, що дiдок застуджений.

– - Ось, вiзьмiть!
– - простяг вiн Дiмi свого носовичка.
– - Так легше буде.

– - Дякую, -- зрадiв Дiма, приймаючи подарунок, -- виручив дiда, а то ж незручно шморгати, некультурно!
– - I вiн ретельно витер свого розпухлого носа.

– - То, може, ви залишитеся в нас?
– - нерiшуче запитав Сергiй.
– Поки одужаєте.

– - Та я б не проти, але ж батьки...

– - Ой, лишайтеся!
– - перервав його радiсно Сергiй.
– - Ми живемо тiльки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене -- клас! Вона неодмiнно дозволить!

– - Хе, дозволить!
– - усмiхнувся Дiма.
– - Та вона й не знатиме, що я тут!

– - Як -- не знатиме?
– - здивувався Сергiй.
– - Але ж я повинен їй сказати.

– - А вона тобi не повiрить!

– - Повiрить, неодмiнно повiрить!

– - А от i нi!

– - Та чому ви так думаєте?
– - не розумiв Сергiй дiдка.

– - А тому, -- вiдказав Дiма, -- що вона мене не побачить!

– - Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час пiд лiжком сидiти?

– - Звичайно, не буду, велика радiсть!
– - пхикнув Дiма.
– - А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише тi, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнiвається, що на свiтi бувають усякi дива, той мене нiзащо не побачить!
– - I дiдок задоволене розреготався.

3

– - Пирiжечок -- на столi, чекає iменинника!
– - весело мовила бабуся, увiходячи до кiмнати.
– - А ти що, до виступу готуєшся?

– - До якого виступу?
– - не зрозумiв Сергiй.

– - Роль якусь учиш?

– - Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумiю?

– - А чого ж ти сам iз собою балакаєш?

– - А!..
– - нарештi дiйшло до Сергiя.
– - То я так... вiршi повторював... Бабусю, -- раптом наважився вiн, -- чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, пiд лiжко!

– - Ти що?
– - широко розкрила вона очi.
– - Ото я, старезна бабусенцiя, та й пiд лiжко полiзу?! Чого я там не бачила -- шкарпеток твоїх старих, чи що?

– - Бабусю, я тебе дуже прошу, -- наполягав Сергiй.
– - Це для мене страшенно важливо! Врештi-решт я ж iменинник сьогоднi...
– - додав вiн, помiтивши, що бабуся завагалася.

– - Ну, коли так, -- посмiхнулась вона -- то вже зазирну!

Бабуся, притримуючи спiдницю й фартух, опустилася важкувато на пiдлогу i, крекчучи та ойкаючи, заглянула пiд Сергiєве лiжко.

– - Ти бач!
– - радiсно здивувалась вона.
– - Дiма!..

А Сергiй здивувався ще бiльше: бабуся _бачила_ дiдка!

Вона пiдвелася, поправила фартух i мовила:

– - А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя пiд лiжком тримаєш! Ану запрошуй до столу -- на чай з пирогом!..

– - Спасибi, я вже й сам вилiзу!
– - I Дiма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-пiд лiжка.

Тепер Сергiй розгледiв його як слiд.

На зрiст Дiма був зовсiм невеличкий -- Сергiєвi до пояса, а от борода в нього сягала пiдлоги. Одягнений Дiма був у товстий сiрий светр, голубi джинси з блискучими мiдними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнiсiнькi кеди, -- щоправда, розмiри на чотири бiльшi, нiж треба.

– - Ось i я!
– - мовив Дiма, обтрушуючи пилюку, якої немало було пiд лiжком. Сергiй побачив це тiльки зараз i вирiшив завтра ж прибрати.

Дiма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув -- чи то вiд нежитi, чи вiд пилюки -- i старанно заправив кiнчик бороди у задню кишеню джинсiв.

– - Здрастуйте, хазяєчко!
– - бадьоро звернувся вiн до бабусi, коли нарештi впорядкував свiй туалет i хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечi.

– - Здрастуйте, здрастуйте, Дiмочко!
– - привiтно вiдгукнулася бабуся.
– - Надовго до нас?