Чтение онлайн

На превеликий жаль, Сергiй не помилився: на порозi стояла Птурська власною персоною i єхидно шкiрила зуби.

– - Здрасть, iменинничку!
– - солодким голосочком проспiвала вона, нiби годину тому хтось iнший, а не третьокласниця Птурська пожбурила з четвертого поверху пакет кефiру в Сергiя.
– - З днем народження, вiдмiнничок майбутнiй! А от i подарунок.

I Вiтка простягла отетерiлому Сергiю якусь поiржавiлу залiзяку.

– - Що це?
– - здивувався Кудлик.

– - А хто його зна!
– - хихикнула Вiтка.
– - Я у дворi знайшла. А ти бери, як дають. Головне -- увага, а не подарунок, нечемо!

Сергiй неохоче взяв iз рук Вiтки "подарунок" i запросив її до кiмнати. Вiн, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком i не мiг лишити гостя на порозi, ким би той не був!

– - О, дружечок-пирiжечок уже тут!
– - пирснула Вiтка на Олега, заходячи в кiмнату.
– - Моє вiтаннячко!..

Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом i гордо посунула до крiсла, де мовчки сидiв Дiма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вiтка його не бачила!

Вона хотiла вже гепнутись у крiсло, та Олег одним стрибком пiдскочив до неї i вiдштовхнув геть.

– - Не сiдай!
– - скрикнув вiн.
– - Крiсло поламане!

– - Подумаєш!
– - скривила губи Вiтка.
– - Я взагалi не збираюся з вами сидiти, моя мiсiя закiнчена!
– - посмiхнулась вона й докинула: -Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрiй йому зiпсувати! Отак!

Вона показала сторопiлому Олеговi язика, крутнулася на мiсцi й, задерши носа, попрямувала до дверей.

– - Чао, iменинничку, чемпiончик iз плавання, -- кинула вона Сергiєвi i, вже вийшовши на схiдцi, додала: -- Попий за моє здоров'ячко кефiрчику, дурникам дуже корисно!
– - I її сандалi зацокотiли по сходинках.

– - Ну й дiвчисько!
– - пробурмотiв Дiма, який мовчки спостерiгав за всiєю сценою.
– - Та начхай ти на неї, чого носа повiсив?

– - Неприємно все-таки, -- з досадою зiтхнув Сергiй.

Тут у кiмнату знов заглянула бабуся:

– - То ви передумали обiдати?

– - Нi в якому разi!
– - заметушився Дiма, мабуть, боячись зостатися без обiду.
– - Ми вже йдемо!

Що й казати -- обiд був знаменитий! На столi парувала тушкована капуста з м'ясом, лоскотав нiздрi духмяний запах борщу, свiтилася тонко нарiзана шинка, смажена качка так i танула в ротi, а пирiжки з картоплею були наче пух! Всi пили лимонад, виголошували тости на честь iменинника й багато смiялися. I все було так чудово, що Сергiй i думати забув про вреднючу Вiтку.

А пiсля обiду всi, трохи розморенi, перейшли в Сергiєву кiмнату. Сергiй вручив Олеговi марки з батькiвської посилки й показав кокосовi горiхи. Олег вiд щастя не знав навiть, на що спершу дивитися: на марки чи на горiхи! I тут Дiма запропонував усiм прочитати роздiл з його мемуарiв. Звичайно, всi з радiстю погодились, повмощувалися де хто, а Дiма полiз на крiсло й... раптом пiдскочив, немов ужалений!

– - Де?!
– - несамовито зойкнув вiн, обмацуючи себе й своє крiсло.
– - Де _вони_?! Куди вони подiлися?

– - Хто?
– - не зрозумiв Олег.

– - Мої мемуари! Я поклав їх отут, -- Дiма ляснув по крiслу, -- а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!

– - Не бiдкайтесь так, -- спробувала заспокоїти його бабуся.
– Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi?

I всi заходились нишпорити по кутках i закутках.

Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком злизала.

– - Здається, я здогадуюсь, де вони!
– - раптом ляснув себе по лобi Дiма.
– - їх поцупило оте руде дiвчисько!

– - Точно!
– - пiдтримав Дiму Олег.
– - Вона така...

– - Що ж, -- кинув Дiма з погрозою в голосi, -- коли так -- я вiдправлю її у країну Навпакинiю!

– - Куди?!
– - вихопилося в Сергiя.

– - У країну Навпакинiю, от куди!
– - повторив Дiма сердито й пояснив: -- Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Дiми, засилаємо туди найвреднючих дiтей. Я не так давно кiлькох послав, тому потрiбнi чарiвнi слова ще добре пам'ятаю.

Бабуся, Олег та Сергiй з недовiрою дивилися на Дiму.

– - Не вiрите?
– - ображено кинув той.
– - I не треба...

I раптом Дiма почав зникати.

Вiн прозорiшав просто на очах -- нiби танув у повiтрi.

– - Ой, -- перелякався Сергiй, -- що з вами?!

– - Нiчого, -- буркнув Дiма.
– - Просто для тих, хто менi не вiрить, я зникаю -- назавжди!

– - Ми вiримо вам!
– - вигукнули всi хором.
– - Вiримо! Тiльки не зникайте, будь ласка!

– - Тодi iнша рiч, -- посмiхнувся задоволене Дiма i вiдразу ж набув попереднього вигляду.
– - А тепер приступимо!

Дiма приставив до рота долонi, наче рупор, i вигукнув у стелю:

Гей, країно, краща в свiтi,

Забирай-но Птурську Вiту!

Кара-мара-бара-блюмс!

Та iще -- маленький плюмс!..

– - Все, вона -- там!
– - упевнено сказав Дiма.
– - Тепер i вiдпочити можна.
– - I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.

– - Ой, що це?!
– - у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.

– - Мемуари!
– - здивувався Сергiй.

– - Вони, рiднесенькi!
– - зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця.
– - Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.

– - А як же Птурська?
– - перебив його раптом Сергiй.
– - Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?

– - Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма.
– - Вона й так заслужила.

– - Але ж батьки збожеволiють!
– - сплеснула руками бабуся.
– - Треба її негайно повернути!

– - Нiчого з батьками не станеться!
– - пхикнув Дiма.
– - Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте!
– - Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!

На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!

– - Неймовiрно!
– - вигукнула захоплено бабуся.
– - Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?

Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:

– - Наукове вiдрядження.

Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...

Тому Сергiй i собi вигукнув: