Чтение онлайн

Після цього виступу Ніка із задоволенням надав слово Махну, від якого чекав авторитетної підтримки своєї позиції і запальних переконливих слів. Однак Нестор Іванович почав спокійно і розсудливо:

— Що ми маємо сьогодні в середовищі анархістів? Хитання, різнобій і протиріччя. Буду говорити перш за все про російських анархістів. З одного боку, ми маємо Гордіних, які прямо благословляють радянську владу від імені анархізму, з іншого — Лева Чорного та інших товаришів, цинічно розстріляних тією ж владою. З одного боку — легальні клуби анархістів у Москві, а з іншого — здійснений анархістами вибух у Леонтіївському провулку. Про що все це свідчить? Про те, що анархісти з російської революції вийшли суттєво пощипаними. І нам сьогодні потрібно подолати розрізненість, хитання і ту апатію, що оволоділа багатьма нашими товаришами внаслідок перевтоми за роки революції. Нам потрібно зберегти кадри. Якщо ми зараз будемо сповідувати терор, нас просто знищать. А це означатиме крах анархізму.

— Невже це говорить той, — перебив Махна Ніка, ще сподіваючись схилити його на свій бік, — кого більшовики вважають своїм запеклим ворогом, чию вільну Гуляйпільську республіку знищили, її захисників розстріляли, а сам він змушений поневірятися за кордоном?

— Можливо, я відстав від реального життя, — продовжував Махно, — хоча й намагався завжди бути в курсі всіх подій. Але ви погано знаєте більшовиків, їхнє ЧК-ГПУ. Я ж зустрічався з їх вождями і добре собі уявляю, на що вони здатні. Вони самі прискіпливо вишукують бодай найменший привід, щоб розправитися з ідейними противниками. Навіщо ж ми самі будемо підставляти під удар наші розрізнені організації.

— Що ж ви пропонуєте? — кинув хтось репліку.

— Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.

Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше — рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.

— Посуди сам, Іване, — почав Махно, — у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.

— Багато хто з наших рветься додому, — пожвавішав Лепетченко. — Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.

— То вони через свою теперішню слабкість, — замислившись над чимось, відказав Махно. — Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.

Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:

— Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?

— Я із задоволенням, — зрадів Лепетченко. — Та чи пустять?

Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.

Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:

— Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.

Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:

— Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць — тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.

Першого травня 1924 року Лепетченко прийшов на квартиру до Махна о сьомій годині ранку. Ще напередодні вони домовились, що разом підуть подивитися, як святкують Першотравень за кордоном. За роки, проведені в еміграції, їм так жодного разу і не випало побачити це на власні очі.

Робітники Торуня збиралися невеликими групками за містом. Там можна було і помітингувати, і відзначити свято на природі. Ще здалеку Махна впізнали місцеві активісти, які вже встигли познайомитися з ним за ці кілька місяців його перебування у місті, і запросили до свого гурту.

— Пане Несторе, — шанобливо звернувся один з них до Махна, — вам, як досвідченому революціонерові, є що сказати. Людям буде цікаво почути полум’яне слово борця за звільнення робітників і селян від всіляких пут рабства.

Махно віднікувався, але його таки умовили. Після чергового оратора він ступив на пагорб, який слугував за трибуну. Присутні з цікавістю дивилися на легендарного емігранта з Росії і ловили кожне його слово. Вони хотіли почути щось незвичайне, а Нестор Іванович просто і дохідливо говорив про загальновідоме:

— Сьогоднішній день Першого травня є святом всього міжнародного пролетаріату. Цей день святкують по-різному в усьому світі, як хто може. Головне, щоб дії і помисли людей були щирими, братерськими, вільними. Але, на жаль, не завжди це можливо. До сьогоднішнього дня, скільки себе пам’ятаю, майже не випадала нагода вільно висловити свої погляди, хіба що за винятком нашого перебування на території нами ж створеної Гуляйпільської республіки. Якщо люди десь і намагаються бути вільними, то вони все одно обов’язково перебувають під гласним або негласним наглядом. Це існує і буде існувати доти, доки ті, хто прагне бути справді вільними, не скинуть, як непотрібний мотлох, капітал і державу з усіма їх законами і порядками. Щоб цього досягти, потрібно об’єднуватися в боротьбі за ліквідацію безробіття, за вільні організації трудящих міста і села, за знищення будь-яких елементів влади. Час будувати справжнє життя на засадах рівноправності і незалежності. Хай живе свобода! Хай живе світова революція!