Чтение онлайн

— Що трапилось?

— Щось заднє колесо тре, подивлюся.

— Подивися-подивися, а я свої справи зроблю, якраз припекло.

Пан Попеску почав невпевнено злазити з брички. Його таки добряче розвезло.

— Я вам допоможу, — підбіг Лепетченко.

Поки він його підтримував однією рукою, інша легко ковзнула в кишеню. Пальці одразу намацали металеві контури нагана. Ось він уже міцно тримає його в руці. Поки пан, похитуючись, робив своє діло, Іван стояв позаду з наведеним на нього наганом. Зачекавши ще мить, він грізним окриком, як ще недавно, за часів махновщини, наказав:

— Руки вгору. І без жартів.

Пан Попеску, ще нічого не розуміючи, повернувся і в яскравому місячному сяйві побачив наставлений на нього наган.

— Іване, ти що робиш? А ну, віддай сюди.

— Не руш, стрілятиму, — відступив на крок Лепетченко.

Хміль у пановій голові трішки пройшов, бо в очах з’явився переляк.

— Не бійтеся, я вас не вб’ю. Мені потрібні лише наган і гроші.

Пан Попеску відразу тремтячими руками поліз у внутрішню кишеню. Дістав пачку грошей і простягнув. Іван обережно забрав їх.

— Будемо вважати, що це за мою службу. А тепер слухайте уважно. Якщо ви заявите в поліцію і мене зловлять, то я скажу, що возив вас до коханки, ви там напилися і в п’яному стані стріляли за містом врізнобіч. А я злякався, забрав у вас наган і, щоб ви мене потім не побили, втік.

— Тільки не треба нікому розказувати про коханку, — благав пан Попеску, — бо моя дружина…

— Знаю, — перебив його Лепетченко. Він вирішив остаточно залякати колишнього господаря, тому продовжував:

— І все ж, якщо мене з вашої вини зловлять і посадять до в’язниці, знайте, що я все одно втечу і спалю ваш маєток. А вас тоді точно уб'ю. Будьте певні, досвід щодо цього у мене великий.

З виразу обличчя пана було видно, що він не сумнівається у жодному сказаному слові.

— Якщо про мене питатимуть, скажете, що віддали мене якомусь із своїх знайомих, або щось на зразок цього, — з такими словами Лепетченко повернувся і за мить зник в темряві. Під вечір наступного дня він уже був на квартирі у Махна.

Вислухавши історію його втечі, Нестор Іванович сказав:

— Молодець, Іване, ти завжди був відчайдушним і винахідливим. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна.

Далі він розповів Лепетченку про останні новини, про поїздку до Бендер, їхнє з Галиною життя в Бухаресті.

— А як там зараз на Україні? — поцікавився Іван.

— Із газет та з деяких розповідей знаю, що кепські там справи. Більшовики жорстоко розправляються з противниками радянської влади. Постійно листуються з румунським урядом, щоб мене заарештували і видали їм як злочинця.

— Треба нам їхати звідси і якнайшвидше, — вставила Галина. — От тільки грошей немає.

— Не в грошах справа, — перебив її Махно. — Недавно польські анархісти передали дещо, обіцяли ще прислати. Треба трішки зачекати. До того ж, наших тут у Румунії багато. Може вдасться всіх зібрати докупи і одержати дозвіл на в’їзд до Польщі.

З Лепетченком визначилися, що він поки що житиме у них, а там буде видно. Так минуло кілька днів. Якось під вечір прийшов Нестор Іванович і запропонував усім разом повечеряти в ресторанчику, який знаходився неподалік. Вони туди іноді заходили з Галиною.

— А чому ти такий радісний? — запитала вона.

— Ще трішки грошей підкинули нам, — весело відповів Нестор. — Треба відзначити це пляшкою доброго вина.

На вулиці дув холодний вітер, тому одягнулися тепло. Лепетченко за звичкою засунув за пояс наган. Тепер він знову відчував себе при ділі — ад’ютантом і охоронцем Махна. До ресторанчика йшли хвилин десять, так що не встигли змерзнути. Всередині було тепло, гамірно і накурено. За одним із столів веселилася велика компанія російських емігрантів. Серед них було кілька чоловік в офіцерських мундирах. Галині це не сподобалось.

— Може підемо звідси? — звернулася вона до Нестора.

— Чого це ми маємо йти? — відповів він з бравадою, хоча було видно, що таке сусідство і йому не до душі.

Сіли до дальнього вільного столу. Відразу підійшов офіціант, який вже добре знав Махна з попередніх відвідин. Замовили вина і легку вечерю. Махно почав згадувати, як вони три роки тому в Катеринославі після конфіскації всіх цінностей з ломбарду влаштували справжній бенкет у тамтешньому ресторані, які страви тоді подавали.

— А пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ви тоді розпорядилися повернути цінності тим, хто доведе, що заклав їх через скруту? — запитав Лепетченко.

— Пам’ятати то пам’ятаю. А чи повернули комусь?

— Кілька чоловік приходили, і їм віддали якісь дрібнички. А більше ніхто не наважився, — засміявся Лепетченко.

Іван перевів погляд на той стіл, де сиділи російські офіцери, і посмішка зникла з його обличчя.

— Що трапилось? — інтуїтивно відчула щось недобре Галина.

— Вони показують в наш бік і щось обговорюють.

В цей час двоє в мундирах із золоченими погонами підвелися і рушили в їх бік. Один зачепив сусідній стіл, на якому перекинувся чийсь фужер.

— Офіціанте! — почули вони п’яний голос офіцера. — Шампанське за цей стіл. Я винен, я за все платитиму.

Він запхнув офіціантові якусь купюру в кишеню і рушив, похитуючись, далі. Сумніву не було, прямував до них.

— Щось мені твоя морда знайома, — звернувся він до Нестора Івановича, підійшовши ближче. — Ти, часом, не Махно?

— Махно, — сказав другий. — Я його фотографію в газеті бачив. А я штабс-капітан армії барона Врангеля Сорокін. Думаєш, ми забули, сучий ти сину, як ти разом із Фрунзе заганяв нас у Криму в море?

— Підемо звідси, — взяла за руку Нестора Галина.

— Нікуди ви звідси не підете, — озвався перший офіцер.

Він схопив зі столу недопиту пляшку з вином, розбив об край, залишивши в руці її горло з гострими відколами. Лепетченко весь напружився і готовий був у будь-яку мить кинутися на врангелівця. Він помітив, як закам’яніло обличчя Махна і очі миттєво налилися люттю, як побіліли і міцно стислися губи. Не підводячись, чітко вимовляючи кожне слово, той сказав: