Чтение онлайн

— Кордон перейдеш вночі біля села Марінешти, — інструктував Медведєва голова губчека. — Там у нас надійна переправа. На тому боці тебе зустрінуть, дадуть військову форму, зброю і відвезуть у Бендери. Документи в тебе справжні. Діяти треба швидко і рішуче. Головне, не дати нікому отямитись. Машина чекатиме тебе біля входу. Зайдеш у кімнату, де вони зберуться. Відразу розрядиш револьвер у Махна. Бігом повертаєшся до машини, а там тебе вже відвезуть і сховають у надійному місці.

— А охорона у Махна є? — поцікавився Медведєв.

— Яка там охорона. За нашими даними, всіх махновців роззброїли та інтернували у трудових таборах.

Начальник секретного відділу розкрив якусь справу, взяв звідти фотознімок і поклав перед Дмитром.

— Це і є Махно. Запам’ятай добре. Він невисокого зросту з довгим чорним волоссям і шрамом від кулі на правій щоці. Сподіваюсь, не сплутаєш ні з ким.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд.

— Якщо все зробиш так, як ми запланували, — підсумував начальник губчека, — будеш з орденом.

Медведєв вийшов у приймальню, здав особисту зброю та документи і рушив слідом за провожатим. Йому дозволили кілька годин на сон. Завтрашній день мав бути досить напруженим. «А що, як операція провалиться?» — такі думки він відразу відганяв. Хоча при цьому щоразу пригадувалися неймовірні оповідки про Махна, від одного несамовитого розлюченого погляду якого полонені червоноармійці нібито втрачали свідомість. Та він не з таких слабкодухих. Він йому прямо межи очі кулю пустить.

— За поворотом починається місто, — повідомив супутник.

Медведєв мовчки кивнув. Годинник показував без чверті дванадцять. За 15 хвилин має початися зустріч.

— Коли ми будемо на місці? — запитав.

— Хвилин через двадцять-двадцять п’ять.

Приблизно стільки ж і пішло на те, щоб дістатися потрібного будинку. Медведєв зіскочив на бруківку і впевнено пішов до дверей. Зараз буде невеликий коридор, потім велика зала і перші двері ліворуч. Все так, як описали. Він обережно повернув ручку і заглянув у щілину. За столом сиділи чоловік десять, більшість з них були у військовій формі, в тому числі у офіцерських мундирах російської царської армії. Кілька місць лишалися вільними. Погляд зупинився на маленькому чоловікові у цивільному одязі, який сидів спиною до нього. «Ось він, — серце забилося ще сильніше, — і волосся чорне. Щоправда, не таке довге, як казали. Але ж міг постригтися».

Медведєв оглянувся. В коридорі нікого не було. Тієї ж миті він обережно дістав револьвер, рвучко відчинив двері, швидко прицілився і прямо з порогу вистрілив у чорноволосого. Куля влучила в голову, того сіпнуло вперед. Стілець під ним перекинувся і обм’якле тіло звалилося горілиць на підлогу.

Медведєв одразу побачив повне округле обличчя і м’ясистий ніс. «Це не Махно», — зрозумів він. Блискавично обвівши поглядом присутніх, він більше нікого не помітив, хто б мав потрібні йому прикмети. Зате чітко побачив, як дехто потягнувся до кишень. Ще кілька пострілів навмання примусили учасників зустрічі в паніці кинутися на підлогу.

— Лягай, бомба! — крикнув чекіст наостанок і грюкнув дверима.

За кілька секунд він скочив у машину, яка в одну мить рвонула і одразу зникла у найближчому провулку.

— Як там? — не втримався водій.

— Погано. Махна серед них не було. Ти давай якнайшвидше, потім про все розповім.

Коли через півгодини Нестор Махно із Зіньковським під’їхали до будинку, вони побачили юрбу людей. Крізь відчинені двері когось виносили санітари. Від виду крові, що запеклася на голові у вбитого, Нестору стислося в грудях.

Наступного дня, повертаючись до Бухареста, він тихо сказав Льовці:

— Я знав, що вони мене не залишать у спокої.

— Несторе Івановичу, — мовив на це Зіньковський, — тобі треба охорону.

— А хто нам дасть дозвіл на зброю?

— Так ми і запитувати ні в кого не будемо.

На це Махно нічого не відповів. Зате після приїзду в Бухарест попросив Льовку дістати йому пістолет. А через кілька днів послав надійну людину у Плоєшти по свого ад’ютанта і охоронця Івана Лепетченка, що служив там у якогось поміщика. У записці велів Іванові прихопити з собою зброю, якщо вона є у господаря.

Лепетченко дуже зрадів, одержавши записку від Махна. Він уже півтора місяці служив у пана Попеску. Здебільшого, порався на конюшні. Іноді бував за кучера, коли господар виїздив у справах до міста. В принципі, так жити можна було. Його особливо ніхто не ображав. Лише іноді, для годиться, лаяли за якісь дрібниці. Але голодним ніколи не був. Навіть обіцяли скоро щось заплатити.

Та хіба про таке життя мріяв Іван. Там, на Гуляйпіллі, закопані ящики із золотом. Думка про це не полишала його ні вдень, ні вночі. Раніше, коли вони з боями втікали від червоних, про закопані скарби якось особливо ніколи було розмірковувати. А тепер, у спокійному оточенні, він все частіше думав про них. Подумки уявляв себе багатим, у дорогому вбранні, на сірому в яблуках коні. І всі красиві дівчата так і стріляють на нього очима.

Але як вирватися звідси? Як перейти кордон? Що чекає його там? На ці та багато інших питань він самотужки не міг відповісти. Ось якби побачитися з Нестором Івановичем. Він напевно знає, що робити і як діяти. Батько Махно — голова, з ним не пропадеш. З ним Іван готовий був іти хоч на край світу. Але де він зараз?

Записка докорінно змінила його настрій, позбавила сну і спокою. По-перше, без грошей в дорогу він аж ніяк не міг вирушати. Щоправда, гроші можна було вкрасти у господаря. Але тоді точно на нього оголосять розшук. А це не годиться. По-друге, як бути з проханням Нестора роздобути зброю? У пана є гарна рушниця. Але ж її не сховаєш. Відразу помітять і затримають. Чекай-чекай… У нього ж ще є болгарський наган. Іван якось бачив, коли віз пана в сусіднє місто до коханки, що той брав його з собою. Поступово в голові став вимальовуватися план.

Через кілька днів господар якраз велів Іванові запрягати коней. Коли заліз у бричку, сказав:

— Їдемо в Брашов.

— У пана сьогодні гарний настрій, — зауважив Лепетченко.

— Давай гони швидше, — мовив той, розправляючи вуса, — отримаєш на вино.

Лепетченко вже зрозумів, що пан зібрався до своєї коханки. Дружина про справжню мету його поїздок до Брашова не здогадувалась. І якраз цим вирішив скористатися Іван. Одне його непокоїло: чи взяв сьогодні господар наган. Через кілька верст, зібравшись з духом, він мовив:

— Ми завжди повертаємося назад пізно ввечері, а в окрузі, кажуть, з’явилися злодії. Нападають на подорожніх, грабують…

— Не бійся, в мене є чим їх полякати, — самовпевнено сказав пан, поплескавши рукою праву кишеню.

«Отже, наган у правій кишені, — із задоволенням подумав Лепетченко. — Треба лише зачекати».

Близько півночі пан Попеску вийшов від подруги. Вмостившись у бричці, кинув:

— Поганяй.

Іван стебнув коней, які вже застоялися, і вони швидко помчали за місто. Пан наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. Ще коли він вмощувався, Лепетченко безпомилково визначив, що випита ним сьогодні кількість вина сягає далеко за літра. Такого шансу не можна було пропускати. Коли вогні міста лишилися далеко позаду, Іван зупинив коней.