Чтение онлайн

Він спробував було відібрати в мене трубку, але я поштовхом посадив його назад у крісло.

— Бога ради, Аресе! — почав благати він.— Вислухайте!

— Мене вже не цікавить те, що ви можете сказати, Падуа.

Я набрав кілька цифр, а краєчком ока стежив за ним.

— Коли вислухаєте, Аресе, не пошкодуєте,— мовив він, дістаючи пухлий шкіряний гаманець.

Я поклав трубку і розлігся в кріслі.

— Побачимо, чи багато цікавого є у вас для мене, Падуа,— промовив я байдуже.

— Не мав я наміру силою заволодіти листом, Аресе,— пояснив він.— Насправді ж прийшов за картиною.

— Вчора ви були не дуже відверті, Падуа,— мовив йому. На обличчі в нього знову проступала нерішучість.

— Ну що ж,— і я простягнув руку до телефону,— Гастонові цікаво буде дізнатися, чом ви так прагнете заволодіти картиною, яка вам не належить.

— Мені соромно цієї історії, Аресе,— вимовив він.— Ось чому я й досі не розповідав її. А все почалося з жарту,— засміявся він сухо.— З жарту, що дорого коштував,— мовив він придушеним голосом.— Ініціатор жарту я, я ж виявився і його жертвою. Apec, «Балерина» — підробка.

Я мимохіть заворушився в кріслі, але вигляд Падуа викликав співчуття.

— Не варто так побиватися,— сказав я. — Від жарту ще ніхто не вмер.

Він почав свою розповідь як людина, котра відчуває нагальну потребу сповідатися.

— Це сталося в Парижі, під час мого медового місяця,— пояснив він,— ось тоді я й придбав картину. У ті роки я ще не досяг у діловому світі того місця, яке посідаю тепер. Мене цінували як фахівця, я був досить освічений і надто честолюбний... І ніщо більше. Либонь, саме честолюбство допомогло мені в боротьбі з іншими претендентами на руку моєї нинішньої дружини — жінки вельми заможної, освіченої. По весіллі ми зголосились поїхати до Франції. Природно, я прагнув зробити їй якийсь пам'ятний подарунок, та, на жаль, мої прагнення набагато переважали мої можливості, і я не знаходив нічого з доступних мені за вартістю предметів, які могли б справити враження на неї. І тоді, як я вважав, мені усміхнулася доля. Блукаючи Латинським кварталом, познайомився з одним молодим митцем, і він запропонував мені Дега. Зважте: картину Дега! Єдина вада, яку мала картина, як він сам зізнався, була та, що Едгар Дега не був ії автором. Розумієте? З цікавості більше, ніж з інших міркувань, я йшов за ним кудись далеко, ліз на горище, де містилась його студія, і — хочете вірте, хочете ні, Аресе,— мене приголомшила краса цієї картини, перед якою я стояв, роззявивши рота. Я не дуяже розбирався в цих речах, але, як показав мій наступний досвід, навіть багато фахівців або тих, що вважалися фахівцями, не вагаючись, визнавали цю картину за оригінал. Я відразу ж придбав її. Незважаючи ні на що, заплатив за неї кругленьку суму. І не шкодував: бо, побачивши, яке враження справила ця картина на Софію, відчув пиху і задоволення. Дурну пиху, яка змусила мене перебільшити вартість картини і залишити дружину при хибній думці, ніби це справжній Дега. В цьому була моя помилка, бо насправді, хоч яка була їй ціна і яке прізвище мав її автор, «Балерина» є справжнім твором мистецтва. Спершу я заспокоював себе, що коли-небудь пізніше виправлю ту помилку, і сподівався, що дружина пробачить мені. Але так і не наважився. За моєю зовнішньою невимушеністю криється характер нерішучий і малодушний. Я поривався розповісти їй про все, Apec, Не раз поривався, але завжди мені бракувало сміливості. Так спливали роки. Гості, які відвідували нас, завше були впевнені, що бачили справжнього Дега. Та будь-яка брехня має довгі ноги. І ось два роки тому, а може, й три — я точно не пам'ятаю — релігійне кураторство, членом якого перебуває моя дружина, вирішило продати з аукціону якусь цінну річ, аби зробити внесок у фонд будівництва церкви. На мій подив, дружина захотіла пожертвувати для цього аукціону картину Дега. Я занепокоївся. Адже усвідомлював, що може статися, якщо покупець упевниться в підробці.

— Нічого собі ситуація! — вигукнув я.

— Ще б пак! — погодився Падуа.— Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби.— Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка.— Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега.— Падуа зробив паузу і зітхнув.— Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе,— мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити.— То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках,— відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він хотів було заперечити, але втримався.

— Ви мені обіцяєте? — уточнив він.

— Я нічого не обіцяю. Сказав, що подивимось, то й подивимось.

— А лист? Що ви робитимете з листом?

— Поки що притримаю його в себе. Перевіримо, чи в усьому правдива ваша розповідь.

Падуа підвівся, обурений до краю.

— Та ви негідник! — прошипів.— Ви змусили мене повірити, що...

Я презирливо осміхнувся.

— Не хвилюйтесь, Падуа,— обірвав я його.— Не такий уже я цинічний, як це інколи здається. Коли ви непричетні до вбивства Сусанни, цього листа ніхто не прочитає. Ось це дійсно обіцяю вам.

Я висипав набої з його жалюгідного пістолетика і вклав зброю йому в руку. Потому провів до дверей.

— Коли «Балерина» буде в мене, я повідомлю вас. На все добре!

Я виштовхнув його за поріг і зачинив двері в нього перед носом.

Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга,— мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном,— відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?