Чтение онлайн

— Гаразд... ну досить уже,— перебив її.— Облиш образи і скажи, чи одержала від мене бандероль.

Вона зразу притишила голос і, кахикнувши, прошепотіла :

— Ти маєш на увазі... картину?

— Тепер розумію, що ти розпечатала її.

— А що я мала робити? — виправдувалась вона.— Я не знала, що там, і... Але як ти наважився, Хугларе? Щастя, що поліція зробила обшук перед тим.

— Саме тому я це й зробив, люба моя. Де вона в тебе?

— Тут,— майже пошепки відповіла вона.— Я її добре заховала.

— Чекай на мене,— мовив я. — Зайду по неї за годину.

Поглянув на годинник. Десять хвилин на сьому, але сонце ще високо.

Я підняв і опустив клямку.

Спека була нестерпна. Витер піт з чола і всміхнувся Алісії.

Вона зробила якусь гримасу, що, схоже, мала правити за вітання, і здивовано позирала на лист, який тримала в лівій руці. Я переступив поріг і замкнув двері.

— Що-небудь скоїлося?

Вона неуважливо глянула на мене і, затинаючись, проказала:

— Ні... ось лист. Дивно, коли принесли твою бандероль, його тут не було. А листоноша приходить опівдні.

— Мабуть, він спершу не помітив його, а повернувся вже по тому, як приніс бандероль.

— Можливо,— вимовила вона з тремтінням у голосі.— Від кого б цей лист?

— Не розумію, як ти дізнаєшся про це, не розпечатавши конверта,— відказав я. — Чого ти баришся?

Вона тремтячими руками надірвала край. Я посміхнувся: жінки завше здатні до перебільшень.

Вона побіжно глянула на папір, потім на мене. Я помітив у ії погляді страх і якесь одерев'яніння. Не вимовивши й слова, вона притиснулась до мене й заридала. Я завів її до кімнати і примусив лягти на канапу. Потім витер їй сльози і спробував якось заспокоїти. В неї тремтіли губи, коли вона вручила мені це послання.

На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».

Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.

Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.

Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:

— Не слід надто зважати на це, серце моє. Це ж тільки погроза.— Мені здалося, що цим словам бракувало переконливості, яку хотів їм надати, проте я провадив далі: — Коли б у їхні наміри входило завдати тобі шкоди, вони не попереджали б тебе.

— Але... я боюся,— прошепотіла вона.— Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».

— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре,— запропонував я.— У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.

— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?

— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.

— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона.— Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?

— Необхідно, щоб ти десь переховалася,— повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.

Алісія замислилась.

— Так,— згадала вона,— моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.

— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.

Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.

Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.

Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.

— Давно дожидає вас,— сонно промимрив він.

Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.

Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.

— Ви чекаєте на мене? — запитав я.

Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.

— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?

Я ствердно кивнув головою.

— Доктор Росалес,— відрекомендувався він,— адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу.— Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.

— Вам доведеться це зробити,— заперечив я.—Терпіти не можу загадок.

— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.

— А ви красномовні,— вколов його.— То що вчинилося із сеньйором Рамералем?

— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.

Я посміхнувся.

— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями.— Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею,— й знову осміхнувся.— А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.

Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.

— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним,— пояснив він, осміхнувшись.— Ось завдаток.— Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.

Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.

— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.

— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.

І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив: